Я давно не пишу щоденників, для цього є соціальні мережі. Але виникло багато питань щодо прибережного маршруту Rota Vicentina – Стежка Рибалок, на які варто детально відповісти.
Сподіваюся цей щоденник подорожі вздовж океану допоможе тим, хто планує йти цим маршрутом.
Опис маршруту Рота Віцентіна та основні поради написані тут.
4 листопада. З Лиссабона у Порто-Кову
Автобус компанії Rede Expressos, що прямує з Лісабона в точку старту – Порто Кову, відправляється з автостанції lisbon Sete Rios. Автостанція знаходиться поруч із однойменним вокзалом та станцією метро Jardim Zoológico. Квиток був куплений заздалегідь на сайті автобусної компанії (ціна 16 Євро), тому в ньому було місце номер п’ять.
Під час посадки я виявила на своєму місці двох британських тітоньок хіпстерської зовнішності. Попросивши поступитися моїм місцем наткнулася на відсіч – типу всі сидять там, де хочуть. Мабуть у квитках, які продають на станції, місця не вказані. Ще раз попросила – незадоволені тьоті пересіли кудись позаду. Потім ще хтось їх попросив – так вони хвилин десять блукали автобусом, поки не знайшли два містечка поряд.
Перше враження на виїзді з Лісабона – величезний старовинний акведук, про який я навіть не підозрювала на той час. Величезна споруда з’єднує два пагорби, і збудовано було аж у 18 столітті. Зробила відмітку на згадку – наступного разу спробувати потрапити на акведук, дуже він мене вразив.
А наступним ударом у серце став Віадук Васко та Гама. Я маю слабкість до мостів – ці інженерні споруди мене більше вражають, ніж палаци та собори. Напевно тому, що мости – це символ шляху та руху, які так співзвучні моєму негомонному характеру.
Три години по дорозі пролетіли швидко – я встигла попрацювати і поспати: коли сонце закотилося, в автобусі стало темно і сонно. Приїхавши у темряву до селища Порто Кову, я вирушила на пошуки свого хостелу.
У ньому опинився лише один мешканець з Австрії, і господар Ніколауш, який люб’язно розповів мені нюанси маршрута Rota Vicentina. Скинув на мій смартфон детальну карту з усіма точками та етапами маршруту. Його поради мені дуже стали в нагоді.
Житло в Порто Кову:
- Ahoy Porto Covo Hostel≫: дуже затишно і чисто, в кімнаті по 4 людини, є кухня, рушники не входять у вартість. Господар хостелу – Нікалауш розповість все про маршрут, покаже на карті всі точки, де можна купити воду і їжу по дорозі, де краще вийти на пляж, і ще багато різних нюансів. Я ночувала саме тут і всім рекомендую для ночівлі перед стартом.
- MUTE Hostel Porto Covo≫ – класний доступний по вартості хостел в Порто-Кову. Є басейн, тераса, сніданок- все зроблено з любов’ю. Чистота – ідеальна.
- Casa de porto covo 2≫ – невеликий хостел з чистими кімнатами, на ліжках є штори для усамітнення під час сну, пропонують недорогий сніданок за бажанням.
Маршрут Рота Віцентіна
Зелений – Історичний шлях
Помаранчевий – радіальні маршрути
На цій картинці вказані маршрути з сайту rotavicentina.com. Це загальний вигляд Історичного та Прибережного шляху. Можна дотримуватись одного маршруту, а можна за бажання переходити в одного на інший, робити радіальні вилазки.
5 листопада. День перший. Порто Кову – Віла-Нова-де-Мілфонтеш, 20 км
Підйом о 7 ранку. Зібралася і пішла куди очі дивляться. А точніше до найближчого кафе на автостанції – пити каву, їсти паштайші.
Там виявила міні-ринок, купила дві хурми. З собою було два зернові батончики, які я проношу в рюкзаку до зворотного перельоту. І півтора літра води – це раціон, який повторюватиметься щодня. Вага рюкзака близько 10 кг. (це дуже багато – не робить так!).
На зупинках я ніколи не обідаю. По-перше, не хочеться – максимум фрукти, кава з десертом, якщо є кафе.
По-друге, якщо наїмся – захочеться не йти, а лежати.
Випивши кави, пішла на стежку – вона добре промаркована синьо-зеленими смужками. На перших кілометрах побачила потенційних попутників: “капелюх”, “дядько з купою мотлоху” та “британські тітоньки” з автобуса. Негусто. Дядька з купою мотлоху (великий рюкзак ззаду, маленький спереду) я бачила вперше і востаннє. Інших ще зустрічатиму по дорозі.
Відразу почався пісок, яким доведеться йти весь маршрут з рідкісними переходами на твердий грунт. Всупереч очікуванням мої кросівки добре поводилися в дюнах, майже не провалювалися і не загрібали пісок.
Першого дня майже немає перепадів висот, йти 20 км, дерев немає. Тому перед виходом активно мажте обличчя та руки сан-протектором. Кепка з козирком теж трохи допомагає. Окуляри обов’язкові – якщо ви йдете з півночі на південь, сонце завжди світить в обличчя, сліпить очі, відбивається відблисками від океану.
Частина маршруту виходить на пляж, доступ до якого не дуже важкий. У цей день немає високих урвищ, тому за бажанням можна спускатися до океану. Іти мокрим піском трохи легше, ніж по дюнах.
Враження від першого дня:
Першого дня охоплює ейфорія – кілька разів я стояла над океаном і не могла повірити своєму щастю: я, він і чайки – решта мандрівників розійшлися хто куди і це було чудово!
Кілька разів зустрічала туристів, які приїхали автомобілем до численних стоянок: бродили по краю бурхливої води, насолоджуючись вітром, сонцем і теплим листопадовим днем.
20 км із частими зупинками на пофотографувати та попити я подолала за 5 годин. Швидкість 3,5-4 км на годину по піску – мій стандарт на цьому маршруті.
До другої години дня прийшла в хостел, о 5-й вечора сходила на захід сонця до океану, по дорозі назад поїла в чудовому кафе – падронські перчики і восьминіг по-домашньому з келихом білого вина зайшли на ура! Вечір проводила за роботою – дописувала статтю, розпочату ще вчора в автобусі. Сусідка по кімнаті була небалакуча, та й мені було особливо ніколи.
Що по житлу у Віла-Нова-де-Мілофонтеш:
- Ночувала у Hike & Surf Lodge у Віла-Нова-де-Мілфонтеш – чисто, просторо, було дуже мало людей – я і ще одна дівчина. На кухні можна готувати з продуктів, які можна купити у супермаркеті. Для цього є необхідний посуд і техніка.
- Pirata hostel Milfontes≫ – за 15 євро можна зупинитися у 4-місній кімнаті. В хостелі є кухня за посудом і технікою для приготування їжі. Якщо ви подорожуєте вдвох – є двомісні кімнати по 30 Євро.
Порада: пропускати цей етап не варто – він нескладний, гарний, мальовничий. Сіл та містечок на цьому відрізку немає, але є кафе за 5 км від Порто Ково. Автобусних зупинок також немає.
6 листопада. День другий. Віла-Нова-де-Мілфонтеш – Алмограве, 15 км
Цілу ніч мене трясло і я ніяк не могла зігрітися, при цьому в кімнаті було тепло. Посеред ночі я одягла фліску і нарешті змогла заснути.
Вранці виявила, що обличчя згоріло і мабуть від цього мене трусило вночі. Мій крем не допоміг, плюс я забула вдома панаму. Треба було щось робити в цій ситуації, і я вирішила зачекати на час відкриття сусіднього магазину китайських товарів.
О 9-й ранку я купила кепку з довгим козирком, в аптеці новий крем від засмаги. Старий Nivea вчора не допоміг – викинула його в смітник. Також прикупила тюбик Біпантена – рятувати те, що залишилося від шкіри на обличчі та руках.
Далі шлях лежав в обхід бухти – містечко Віла-Нова-де-Мілфонтеш розташоване на березі річки Миру. Щоб просуватися далі маршрутом, потрібно обійти бухту мостом – це зайві 3 км. Або шукати човен, який перевозить з одного берега на інший за умови, що набереться якась кількість людей. Ідею з човном я залишила, тому що охочих перепливти через річку не спостерігалося.
Пройшовши мостом, я знову пішла у бік океану – через поля і вздовж річки. Далі починалися скелі і разом з ними перепад висот. Було цікаво йти вздовж полів із газонною травою – португальці вирощують її на піску, а потім згортають у акуратні рулони. Нескінченний процес – біля океану завжди волого і повно піску.
Враження від другого дня:
Сьогодні всього 15 км, але береги дуже красиві – іноді каміння нагадували вулканічну вивітряну породу, іноді – спину дракона, що вилізла з води. Весь день світило сонце, один чи два рази я зустріла “капелюх”, один раз “британських тітоньок”. Покивали, привіталися та розчинилися в пісках та скелях узбережжя.
О 2-й годині дня я прийшла в Альмограве – маленьке селище, в якому індусів більше, ніж місцевих жителів. Виявилося – це польові працівники, які вирощують батат. Все селище пропахло каррі, з багатьох будинків чути було індійська музика, на ганку періодично бачила людей у тюрбанах.
Прийшла в хостел Almograve Beach Hostel. Господар заздалегідь електронкою надіслав мені інструкцію, як забрати ключ із маленького сейфа на вході. Хостел виявився дуже затишним, приємним та чистим. Здавалося, що окрім мене в ньому не буде нікого – так тихо і добре, можна сидіти у вітальні на дивані, стукати по клавішах, потім поїсти та завалитися спати.
Сходивши до магазину за продуктами, я влаштувалася попрацювати. На вулиці пішов дощ, і тут у вхідні двері ввалився ще один постоялець з рюкзаком – “борода”, мій майбутній попутник з Італії.
Попили разом чай, поболтали про Каміно – він теж фанат такого “відпочинку”, щороку ходить різними маршрутами, а в цьому вирішив змінити тему пішоходингу. Все як у мене – цього разу я проміняла Каміно на новий маршрут.
Житло в Алмограве:
Хостел Almograve Beach Hostel – чудовий дім з кімнатами на 4 людини типу гуртожитка, і двомісними номерами з загальною ванною кімнатою. Є велика кухня, де можна приготувати вечерю та сніданок. Кімната для відпочинку з каміном. Тепло, чисто і затишно.
Примітка: кафе на цьому відрізку немає, селищ теж, громадський транспорт не ходить. Але скорочувати цей відрізок не треба – нескладно, красиво і невелика відстань 15 км.
7 листопада. День третій. Алмограве – Замбужейра-ду-Мар, 22 км
Вранці прокинулася, поснідала залишками вечері. Вичитала та відправила текст редактору, махнула арівідерчі “бороді”.
Згідно з описом маршруту, на мене чекають приголомшливі види. Офіційний сайт не брехав – все так і було – надзвичайно красиво!
Вранці над океаном висіли свинцеві хмари. Стежка з Алмограве спочатку вела дерев’яними містками. А на узбережжі перетворилася на фізкультурну доріжку з різними спортивними снарядами та плакатами – як висіти на турніку, як крутити педалі на тренажерах. Кілометри три я йшла, і по дорозі то висіла, то присідала, доки не вийшло сонце і шлях відвів мене в дюни, над приголомшливими урвищами.
Враження від третього дня:
Етап 22 км – неймовірно красивий і різноманітний: по скелях і дюнах, над високими урвищами, лісом і через тунелі, прорізані в очеретах, довгим плато, що веде від маяка на мисі Сардау до крутого спуску дерев’яними сходами до села рибалок Порту дас Баркос.
Загалом цей шматок маршруту з тих, що міцно закарбовуються в пам’яті, і складно вибрати найкращі фото – дуже красиво!
На шляху зустрічаються рибалки – вони сидять на багатометрових урвищах і навіть примудряються надвечір принести додому якийсь улов. Особливо цікаво спостерігати лов восьминогів на відливі: рибалки шукають їх під камінням і вивуджують спеціальними гачками.
А ввечері був приголомшливий захід сонця на пляжі в Замбужейра-ду-Мар. Не пропустіть!
Житло в Замбужейра-ду-Мар:
- Хостел Hostel Nature, в якому я зупинилася у Замбужейра, був найкращим на маршруті: комфорт, чистота, пральна машина з сушаркою, кухня, винішко, фрукти та величезний диван, в якому я згорнулася калачиком в обіймку з ноутбуком. Єдиний хостел в містечку, тому краще бронювати заздалегідь, бо тут зупиняються пішоходники, велосипедисти та серфери.
- Sunset Beach House≫ – будинок, в якому здають окремі кімнати з загальними зручностями: ванна, кухня та тераса на даху. Тут гарно відпочити вдвох, можна навіть залишитися з друзями на пару днів.
Примітка: є пара кафе на маршруті – в Кавалієро та Порту дас Баркас. Маршрут хоч і доволі довгий, але не складний. І хоча від мису до Замбужейра є шматок траси, автобуси тут не ходять. Пропускати не варто – красиво, шкодуватимете.
8 листопада. День четвертий. Замбужейра-ду-Мар- Одесейше, 20 км
Драконячі хребти сьогодні по всьому шляху. Світило сонце, але частина стежки знову вела лісом і через очеретяні тунелі. Почалися серйозні спуски та підйоми. Але скрізь є маркування, один раз навіть була мотузка, щоб спускаючись чи піднімаючись цим схилом, не полетіти випадково вниз.
Знову зустріла “капелюх” – з’являється щодня з нізвідки, киває, і зникає в нікуди. “Британські тітоньки” залишилися десь позаду – більше я їх не зустрічала. Зате назустріч потягнулися парочки та самотні мандрівники. У середньому щодня зустрічала по 5-6 осіб із рюкзаками. І всі йшли назустріч. Паралельно зі мною залишилися лише “борода” та “капелюх”.
Враження від четвертого дня:
В одному місці зі скель стікають чудові водоспади. Взагалі, якщо будуть сили та бажання – спускайтеся на пляжі. Я кілька разів полінувалася і тепер шкодую.
Останні 5 км неприємні – по асфальту вздовж річки. Проїхати нема на чому – це дорога, що веде до пляжу та стоянок караванів. Якщо не вистачить сил тупотіти самостійно – викликайте таксі – укладіться у 10 Євро, але не зітрете ноги як я. Перші 4 мозолі я заробила на цій ділянці.
Одесейше приємне містечко з туристичним старим центром. Прогуляйтеся на пагорб – там стоїть старовинний млин і з його оглядового майданчика відкривається чарівний краєвид на долину річки та черепичні дахи на заході сонця.
Ночувала у Hostel Seixe, який здавав чотиримісні кімнати по 25 Євро. – коли немає людей, так просторо навіть в маленьких кімнатах. Причому було лише 3 мешканці, але всі спали в окремих кімнатах. Думаю, що таке буває лише у низький сезон (взимку хостел не працює). Дорогувато, але було приємно розслабитись без сусідів на сусідніх ліжках. Переваги низького сезону!
Вечір провела на кухні за вечерею та балачками – з дівчинкою з Лісабона та “бородою”. Розпили пляшку вина на трьох, з’їли смачний салат із тунцем, я приготувала рис з овочами – вийшло душевно та весело.
Нотатка: Цей день складніший за попередні через перепад висот. Але й красивіше – багато гарних бухт, скель та пляжів, водоспади та тунелі у очеретах – просто казково. Уявляю цю пишність навесні, коли все зацвіте і зазеленіє.
Житло в Одесейше:
- Hostel Seixe≫ – ночувала в цьому хостелі, чисто, по 4 людини в кімнаті, є невеличка кухня з усім необхідним, неподалік супермаркет.
- Horta do Vale – Nature House≫ – Дійсно гарний, маленький і тихий хостел в Одесейше. Є кухня з усім необхідним, поруч супермаркети. Кімнати дуже чисті, ви навіть отримуєте рушники. Ттихе місце з величезною вітальнею та великим двором із великою кількістю місць для сидіння. Багато місця, щоб розвісити речі для сушіння.
9 листопада. День п’ятий. Одесейше – Алжезур, 22 км (15 км)
Якщо є бажання у цей день бути максимально біля океану, то треба знову йти до нього вздовж річки, дотримуючись вказаного синього на карті маршруту.
Я ж вийшла з Одесейше і пішла вздовж зрошувального каналу (приблизно намалювала червоним маршрут). Канал мені здався дуже симпатичним – вирішила розбавити океанську тему сільськогосподарськими просторами Португалії.
Того ранку було багато грибів, зустрічалися навіть маслюки. Але я, навчена гірким досвідом грибного отруєння, більше не збираю їх без порад знаючих людей.
Дійшла до села Маріа Вінагре, випила там каву з апельсиновим соком, і знову пішла у бік океану. Маркування було, але червоно жовте – як на радіальних маршрутах. По дорозі зустріла літню пару з Канади. Вони штурмували дюни на велосипедах – я йшла швидше, ніж вони їхали. У результаті їм довелося пристебнути свої вели до дерева, і з півкілометра вони йшли до океану паралельно зі мною. Побалакали хвилин 15, потім розійшлися в різні боки – я на південь, вони на північ.
У результаті я вийшла до серферського пляжу, на якому було симпатичне кафе. Незважаючи на те, що кілька годин тому я вже пила каву, вирішила випити ще. На стійці намагалася розпитати з чим їхній симпатичний пиріг на вітрині – купила каву та пиріг з батату з кедровими горіхами.
Посівши на терасі я побачила, як у кафе прийшов “борода”. Побалакали хто яким маршрутом йшов, і пішли далі в Алжезур. Поки йшли, я дізналася парочку матюків по-італійськи – я у всіх іншомовних дізнаюся, якими словами у них прийнято крити правду-матку.
Так, за лінгвістичними розмовами ми дійшли до хостелу Daguasoul Hostel. Хостел розташований трохи на відстані від океану і центру Алжезур, але незважаючи на невисоку ціну, у ньому було дуже затишно та душевно.
Правда буде трохи тісно, якщо всі ліжка будуть заповнені. Але у листопаді там було троє людей разом зі мною, господарі затопили камін, знайшлося в холодильнику вино, а на кухні паста. Загалом вечір біля каміна при свічках вийшов теплим та романтичним. Якби не дощ, можна було б із тераси спостерігати захід сонця.
Примітка: прибережний маршрут цього етапу займає 22 км, але його скоротила на 5 км, пройшовши вздовж каналу. Можна взагалі йти трасою, тоді ще коротше – але сенсу в цьому я не бачу. Сільська пастораль досить симпатично виглядає на тлі каналу.
Житло в Алжезур:
- Amazigh Hostel & Suites≫ – хостел має чудове розташування, надзвичайно чисто та привітно, чудовий персонал! Безкоштовний чай і кава, гарна зона відпочинку.
- Homestay Attic Private Bedroom≫ – кімнати в приватному будинку, де живуть власники – є можливість поспілкуватися з місцевими. Дуже стильна кімната та ванна кімната, власник явно доклав до цього певних зусиль. Чисто, теплий душ, зручні ліжка.
10 листопада. День шостий. Алжезур – Арріфана, 18 км
Цього дня є альтернативний маршрут, який веде через континентальну частину. Він коротший на 5-6 км, стежка йде через пагорби. За бажання можна скоротити, але я знову пішла до океану. Там гарні пляжі та скелі.
І на одному з пляжів – Praia de Monte Clérigo я відсвяткувала першу сотню кілометрів. Замовила каву зі шматком шоколадного торта. Дорогою зустріла двох німецьких стареньких, які люб’язно погодилися зробити моє щасливе фото.
Потім стежка повела вздовж височезного урвища, на якому розмістилися стоянки кемперванів. Відразу відчувається віяння цивілізації – коробки з-під пива та часті кучи, прикриті серветками. Люди…
Внизу виднівся красивий довгий пляж, Я підійшла до одного з господарів кемперів, запитала – чи не знають вони – чи є на тому кінці пляжу підйом на гору. Ніхто мені не відповів впевнено, і я не наважилася спускатися – дуже не хотілося дертися по скелях або повертатися назад. В результаті я не побачила нормальної стежки для підйому нагору. Та й вітер над цими скелями вирував неабиякий. Все намагався зірвати з мене кепку і забрати її в невідомі дали.
По скелях і дюнах я дійшла до мису, над яким височіють останки невідомої будівлі. Від руїн дорога повела в сосновий пролісок, а далі я пішла до села – треба було потрапити до магазину. Була неділя, надії, що він буде відкритим – ніякої. Але мені було дуже треба – і, о диво! – магазин був таки відкритий.
Я накупила їжі на вечір, випила величезну склянку апельсинового фрешу, і пошльопала у бік серферського селища Арріфана, в якому немає магазинів – одні бари та ресторани.
Хостел в Арріфана мені не сподобався – незатишно та брудний душ (15 Євро). Але у вартість входив сніданок, що було непогано. Але через сніданок наступного дня довелося вийти досить пізно.
Примітка: пляж у Арріфана дуже красивий – обов’язково сходіть. Але я того вечора почувала себе фігово і тому не пішла до океану, а просто валялася в лобі хостелу, слухала музику, писала тексти, пила винишко і дивилася на захід сонця через панорамне скло. Уявляла, як там на пляжі гарно, і тішилася з того, що я на дивані і мені тепло і нікуди не треба йти. Іноді треба прислухатися до свого тіла, щоб уранці воно прислухалося до тебе.
Житло в Арріфана:
- The Lighthouse Hostel Arrifana≫ – чудовий новий хостел неподалік від пляжу Арріфана, ціна 25 Євро – дуже гарна для цієї місцевості, особливо для пішоходів та серферів. Раджу.
- Sun & Surf Flat Arrifana Beach≫ – прості і недорогі апартаменти з сонячним балконом у тихому районі, є обігрівач для тих, хто ходить у низький сезон і не користується спальником. Швидке та зручне віддаленне спілкування з власниками, легке заселення.
11 листопада. День сьомий. Арріфана – Каррапатейра, 20 км
Цього дня маршрути поєднуються і треба бути уважним. На сайті Rota Vicentina вказано ось такий варіант зверху вниз: зеленим – йдемо з Арріфана спочатку до сусіднього пляжу, спускаємося до нього, піднімаємося нагору єдиною ґрунтовою дорогою.
І далі по ній 6-7 км уздовж молодих евкаліптових посадок. Нудна ділянка після пляжу, але альтернативи на жаль немає.
Далі біля парочки ферм та одного симпатичного готелю з кафе, який не вказаний на картах і став для мене порятунком у всіх сенсах, повертаємо у бік океану. Там є розмітка! Кафе чудове – поряд з ним яскравий дитячий майданчик, не пропустіть. Там була дуже смачна кава та дуже чистий туалет! Далі нічого до Каррапатейра.
Наближення до океану ознаменував туман і дощ, що мрячить, такий дрібний, що я не стала діставати дощовик. Вже на березі я зрозуміла, що хмари утворилися через сильний вітер і хвилі. Вітер здіймав краплі в небо і ніс їх у бік материка. Я ж як їжачок йшла піщаними дюнами через ці туманні згустки, поки не вийшла до берега.
Здалеку побачила “бороду” над урвищем. Сфотографувала його, надіслала фото через месенджер. Він прийняв повідомлення і зачекав на березі. Я заздалегідь розповіла йому, що цього дня доведеться переходити через брід. Це місце було видно на шляху. Разом ми і пішли до запланованого броду, зазирнувши у пару симпатичних скель, які я фотографувала – і не дарма.
У результаті вийшовши на пляж у Каррапатейра, ми побачили, що струмок пересох, допомагати один одному не потрібно – броду немає, а є величезна піщана коса, якою легко пройти не знімаючи кросівки.
Каррапатейра – маленьке селище з парочкою магазинів, кафе і на той час не було там жодного хостелу (вже є). Довелося бронювати кімнату у пансіоні. Зате господиня принесла на моє прохання пральний порошок, змогла випрати всі речі і вони встигли висохнути до дощу.
Примітка: поворот у бік океану (з зеленого маршруту на синій) у мене є на картах у маршруті для Maps.me. Орієнтовна точка на Google 37°13’43.2″N 8°50’57.5″W
Житло в Каррапатейра:
- Hostel do Mar≫ – Комфортний сучасний хостел. На кухні є все необхідне. Тераса на даху. Дуже чисто. Привітний персонал. За рогом є міні -супермаркет.
- Casa do Lado≫ – недорогі кімнати у будинку на декілька номерів. Сніданок із відмінним обслуговуванням і гарною якістю та вибором продуктів. Недорогий варіант для пари або компанії друзів.
- Casa Luminosa≫ – ночувала саме у цьому будинку, бо на той час не було хостелів у Каррапатейра. Дуже чисто, гарна обладнана кухня, за рогом маленький супермаркет, де можна купити продукти.
12 листопада. День восьмий. Каррапатейра – Віла-ду-Бішпу, 16 км (24 км)
Бачите на картинці знак оклику? Він там недарма!
Якби я побачила його до того, як починала цей день… Мені б тоді не було чого згадати. Жартую.
У цей день я дуже-дуже-дуже втомилася. Ледве дійшла. Але все по порядку.
Якщо порівняти цей маршрут із тим, що я пройшла в реальності – мій виявився довшим. Тому що з Каррапатейра я вирішила повернутись знову до океану і обійти радіальний маршрут уздовж прибережних скель. Відразу скажу – йдіть! Там дуже красиво – одне з найкрасивіших місць на Рота Віцентіна.
Але мій маршрут вийшов таким, як на червоній лінії.
Враження від восьмого дня
Спочатку йшла цивілізованими туристичними стежками вздовж океану. Коли стежки закінчилися, почалися гарні серферські пляжі. Ними пройтися – одне задоволення.
Пляжі впираються в скелі – тут стаєш перед вибором: повертатись на цивілізовану стежку чи лізти на скелі. Я обрала друге. Зі скель видно наступний райський пляж, до нього вже не така цивілізована стежка. Іду туди і зрештою упираюся в ущелину.
Повертатися ніяк не хочеться і я знову лізу на скелі і опиняюся в глухому куті – стежки немає.
Загалом мені довелося дертися по скелі по козячих стежках, чіпляючись за кущі, перелазячи через них. Ззаду почулося мекання кіз – вони йшли протилежним краєм ущелини. Я лізла вгору, чіпляючись усім, чим могла.
Вилізла і вперлася в черевики пастуха, який чекав на своїх кіз на вершині. Пастух посміхнувся і пішов мені назустріч, простяг руку – привітатись. Я перетрухала – він за руку притягнув мене до себе, намагався поцілувати. Я сказала – дякую, не треба і тишком, боком пішла сторону від океану. Дивний пастух не переслідував мене, його п’ять симпатичних псів провели мене поглядом.
Тут мене почали залишати сили. Ще тупотіти 13 км, а я вже ніяка. Побачила розмітку, зраділа, вирішила більше не експериментувати з пляжами та скелями, і пішла по дорозі уздовж пасовищ у Віла ду Бішпу.
Того дня я мала сім мозолів. Хостелу у цьому селищі немає, знову бронювала кімнату. Увечері мене трясло від сильної втоми – у тій ущелині я залишила всі сили, а відрізок по ґрунтовці остаточно добив.
Примітка: як скоротити цю ділянку – не розумію. Якщо не рахувати останні 10 км, біля океану було дуже красиво. Від нього – тільки на таксі чи ловити попутку. Там є рибний ресторан, куди з’їжджаються туристи – можливо, хтось підбере. Жодних автобусів там немає.
Житло у Віла-ду-Бішпу:
Проблема в тому, що у Віла-ду-Бішпу немає дешевого житла – тільки апартаменти від 45 Євро за ніч. Якщо немає бажання тут залишатися – можна взяти таксі до Сагреш і пропустити відрізок наступного дня. Але тоді доведеться повернутися до мису Сан-Вінсенті (він того вартий).
- Pure Flor de Esteva≫ – апартаменти з декількома кімнатами, гарною терасою – непоганий варіант для двох попутників.
- Monte Bagão – Turismo Rural≫ – Дуже приємне місце для відчуття нетуристичного відпочинку. З території вілли видно океан. Чисто і комфортно. Є столова кімната де можна приготувати сніданок. Майте на увазі, що від Віла-ду-Бішпу сюди треба пройти, або проїхати на таксі ще 4 км! Але ціна дуже приємна на відміну до помешкань саме у місті.
13 листопада. День дев’ятий. Віла-ду-Бішпу – мис Сан Вінсенте – Сагреш, 21 км
У цей день багато хто закінчує маршрут Rota Vicentina. Або починають його від маяка на мисі Святого Вінсента. Звичайно, це знакове місце, але зупинятися на мисі мені не хотілося.
Ми заздалегідь домовилися з “бородою” зустрітися біля маяка, щоб зробити фото його фірмового стрибку. Чувак стрибає над скелями та це виглядає дійсно круто. Я теж вирішила стрибнути, але в мене так гарно не вийшло. )))
Того ранку я дала собі слово, що йтиму тільки вздовж розмітки. Як справжній господар свого слова – як дала, так його і забрала.
Знову мене понесло в якісь урвища та кущі. Одного разу було достатньо – я вилізла і пішла вздовж розмітки. Назустріч йшли туристи із рюкзаками – вони сьогодні стартували біля маяка. А я вже на фінішній прямій.
Години через три я була біля маяку – попила каву, стрибнула з величезного стільця для веселої фотографії, боляче приземлилася на сім мозолів, але виду не подала)))
Маяк збирає купу туристів, зовсім інша тут атмосфера: шашлик-машлик, пиво-водичка. Ті відчуття, що були на маршруті – безвісти розтанули в повітрі. Усі вісім днів я була в приємній самоті – тут почалася цивілізація.
Повернувши на схід я відчула, як стих вітер, як океан заспокоївся і перестав гудіти, як його колір із сіро-синього перетворився на блакитний. Сувора романтика залишилася позаду.
Удвох із “бородою” дійшли до серферського пляжу Praia do Beliche, спустилися до води помочити ноги, що втомилися. Яке це було блаженство зняти кросівки, шкарпетки та численні пластирі. І стояти по коліно у прибої, стогнати від задоволення. На цьому пляжі дуже гарний грот, у нього можна потрапити навіть під час припливу.
Трохи познімала фото, пішли далі в хостел The Lighthouse Hostel. Увечері у вітальні розпалили камін, червоне португальське розморило і пробило на ха-ха – мені було смішно спостерігати за серферами-початківцями. Вони зосереджено дивилися телевізор, на якому серфери-профі підкорювали серйозну хвилю. Дуже нагадало, як в Непалі на треку до Евересту трекери-початківці з такими серйозними обличчями дивилися фільм Еверест. Типу їм теж доведеться підійматися на вершину (насправді ні).
Вночі була гроза – гриміло, блимало. Дівчуля зі Швейцарії, що спала наді мною, хропла так, що грому не було чути – вперше довелося дістати беруші.
Примітка: если якщо не повертати з маршруту в бік океану – весь день перепад висоти мінімальний.
Житло в Сагреш:
- Sagres Sun Stay – Surf Camp & Hostel≫ – він розташований на околиці Сагреш, але дуже затишний та симпатичний. У кімнатах по 4-6 осіб, у вартість включено сніданок, неподалік розташований чудовий супермаркет, на кухні є все для приготування їжі. Ночувала саме тут під час маршруту.
- Aldeia Caiçara Surf House≫ – ідеально розташований у центрі селища Сагреш, де можна дійти пішки до магазинів, ресторанів і супермаркету. Головні визначні пам’ятки Сагреш також знаходяться досить близько до будинку. Місця загального користування та ванні кімнати чисті та впорядковані.
14 листопада. День десятий. Сагреш – Салема – Луш, 33 км
Цей довгий важкий етап – результат низького сезону. Якщо ви матимете можливість переночувати в Салема – зробіть це, бо під час мого походу там все було зачинено і мені не вдалося цього зробити. Курортне містечко Салема розташоване в 20 км від Сагреш – комфортна відстань, щоб прийти до двох-трьох годин і не сильно втомитися.
У мене такої можливості не було – у Салема в листопаді не було недорогого житла – всі хостели закрилися на канікули. Були лише вілли з басейном за 150 євро за ніч. Я вирішила, що краще пройду 33 км за один день – таку суму за нічліг я не могла собі дозволити.
У результаті вийшов найдовший перехід, що збігся з найскладнішим рельєфом. На цій ділянці “гребінець” – весь час то вгору, то вниз. Це вимотує і сильно.
На всьому маршруті стежка веде від одного серферського пляжу до іншого – серферів багато, а всі кафе були закриті – низький сезон. Тому я страждала не тільки від спусків і мозолів, а й від неможливості випити напій, що бадьорить.
Загалом – 9 годин у дорозі, парочка привалів по 10 хвилин, одна зупинка в кафе перед останніми п’ятьма кілометрами по трасі. На трасу вийшла вже після п’ятої вечора, коли сонце стало сідати в океан. Можна було б зачекати на автобус – на цьому узбережжі нормальне автобусне сполучення від Сагреша до Лагуша і далі.
Але я все ж таки дійшла – о пів на сьому вечора заселилася в номер готелю Club House CVL, замовила вечерю в їхньому ж ресторані за 12 Євро, прийняла душ, і випивши келих вина, заплющила очі і вирубалася. Знову вночі гриміла гроза.
Примітка: по всьому південному узбережжю Португалії між містечками ходять автобуси та електрички. Бажаєте скоротити? Сміливо виходьте на найближчу зупинку за 2-3 євро проїдете 5-6 км.
Житло в Луш та Салема:
- Готель Club House CVL, розташований в містечку Луш – в низький сезон тут можна переночувати недорого у двомісному номері. Замовити за 12,5 Євро вечерю – шведський стіл з напоями (вино, пиво, тощо). Дуже гарний варіант для ночівлі після довгого пішого дня.
- Salema Eco Camp – Sustainable Camping & Glamping≫ – найдешевший варіант проживання в Салема, кемпінг-глемпінг на природі, трохи подалі від пляжу. Тут пропонують ночівлю у приватному, зручному, гарно обладнаному наметі, ідеальний для ночівлі. Зберігає температуру всередині.
14 листопада. День одинадцятий. Луш – Лагуш – фініш Rota Vicentina, 11 км
Ранок був сонячний, у вартість готелю входив сніданок – шведський стіл. Поспішати було нікуди – останній день на маршруті та всього 10 км попереду.
Пройшлася величезним красивим пляжем, випила каву з паштел де нату, подивилася на відпочиваючих і серферів – краса!
Після Луша стежка веде на високу скелю, яку після грози сильно розкис – довелося місити глину. Піднявшись на верх, я виявила пристойну туристичну стежку, якою місцеві жителі гуляли собак, активно бігали спортсмени – цивілізація!
Так не поспішаючи, я дійшла до маяка Farol da Ponta da Piedade, сфотографувала красиві скелі. Подорож по Рота Віцентіна закінчилася.
Щоб не сумувати, я вигадала нову мету та розвагу – покататися на каяках на пляжі Сан Рафаель. А для цього треба було терміново покинути Лагуш – довелося пробігтися півгодини до електрички, заскочити в неї в останню хвилину, помахати Лагушу і поїхати до нової пригоди.
Транспорт на Rota Vicentina
Для тих, хто цікавиться транспортом та можливістю з його допомогою скоротити маршрут.
По-перше, громадський транспорт між усіма етапами не ходить. Через великі селища дай бог один-два рази на день проходять автобуси Rede Expressos, що прямують до Лісабону з півдня Португалії. Якщо критично проїхати частину маршруту, пропустивши один-два етапи – дивіться розклад на сайті автобусної компанії. Зверніть увагу, що на це варто розраховувати тільки в крайньому випадку, якщо хочете залишити маршрут.
По-друге, можна скористатися таксі – всі варіанти розписані на сайті https://rotavicentina.com/transportes/
Розраховуйте, виходячи з 1 Євро за кілометр. За цим посиланням можна знайти компанії, які займаються перевезенням рюкзаків – для тих, кому важко носити свої речі на спині.
По-третє, вище я написала, що і де можна пропустити, але тільки за допомогою таксі та автостопу. Я б не пропускала жодного етапу – це цілісний маршрут, який варто пройти від початку до кінця.
Ціни на Rota Vicentina
Витрати на цьому маршруті залежать від того, в яких умовах ви готові ночувати і де харчуватися. А також подорожуєте поодинці або готові поділити з кимось вартість проживання.
Житло:
Можна ночувати у хостелах або орендувати окрему кімнату у пансіоні. Для одиночних мандрівників краще орієнтуватися на хостели – ліжко коштує від 25 євро за ніч. Якщо вас як мінімум двоє – вже має сенс бронювати кімнату в пансіоні – від 45 Євро за двох. Якщо ви йдете компанією – вам підійдуть апартаменти.
У деяких селищах немає хостелів – кімната в пансіоні коштує 45 євро на людину. Якщо знайдете, з ким розділити витрати – шукайте кімнату з двома окремими ліжками. Так можна заощадити, але врахуйте, що людей там ходить небагато, багато хто бронює заздалегідь, та й не завжди хочеться ночувати з чужинцями в окремій квартирі/будинку.
Харчування:
Якщо готувати самостійно, продукти коштують недорого – 5-10 Євро на людину на добу. М’ясо та рибу я не готувала – було шкода часу та сил. За бажанням можна піти до ресторану та замовити готове. Середній чек у ресторані – 25 Євро.
- Кава у кафе коштує 1-2 Євро,
- десерт (паштіл де нату або шматочок пирога) – 1,2-3 Євро.
- Овочі та фрукти (помідори, цукіні, картопля, мандарини, яблука, хурма, салат) – 1-2 Євро за кілограм
- консерви (тунець, сардини, рис з овочами, боби) – 2 Євро банка
- Сир, ковбаса – 1-3 Євро вакуумна упаковка
- Рис, макарони – 1-2 Євро упаковка
- Вино – 3 Євро звичайне столове вино
- Йогурт -0,5 Євро шт.
- яйця – 2 Євро упаковка 6 шт.
- Свіжий сир (типу рікотта) – 1,5 Євро 100 грам
Корисні статті та посилання:
- Алгарве в листопаді – активний відпочинок на океані
- Узбережжя Алентежу – де шукати найкрасивіші дикі пляжі Португалії
- 10 порад для тих, хто вперше їде в Португалію
- Найкращі пішохідні маршрути Португалії
- Алгарве – найкращі пляжі Португалії
Розклад маршрутів та квитки на автобуси – на InfoBus.ua
Зелена карта та туристична медстраховка для подорожі за кордон – онлайн на порталі HotlineFinance
Бронювання готелів та апартаментів – Booking.com
