Camino Podolico – щоденник пішохідної мандрівки

Я вже писала про Camino Podolico – Каміно в Україні – про це можна почитати тут. Але напротязі всієї мандрівки вела невеличкий щоденник, в якому ділилася першими враженнями від нового маршруту.

Щоб щоденник не загубився, вирішила опублікувати його в блозі. Сподіваюсь, комусь знадобиться – якщо вирішите піти пішки Українським Каміно з Винниці до Кам’янець-Подільського.

День перший – з Вінниці до Браїліва

Вранці прокинулися у готелі, поїхали ставити автівку на подобий паркінг. Знайшли його на Гугл-картах по 20 грн. за добу. А потім пішки – ми ж як ніяк пілігрими, пішли до костелу Святої діви Марії, де виріши поставити першу печатку в свої ще чистеньки паспорти пілігримів. Зустріли там монаха Йосипа, який причетний до створення Camino Podolico. Він відповів нас до канцелярії, трошки поспілкувався з нами про Каміно – теж ходив шляхом у Іспанії та у Польші. Поставили штамп та пішли пити каву.

Ні, каву ми пили до того у кав’ярні “7АМ” – дуже класна. Поки у костьолі йшла служба, а ми не хотіли заважати питаннями. Отже, зробивши селфі на тлі костьолу, замовили у додатку Bolt таксі, яке підвезло нас на околицю міста до Джерела Любові. Звідти і почалося наше українське Каміно.

Дуже мальовничий маршрут веде з Вінниці до Гнівані, веде біля Південного Бугу, через ліси, мостами через річку. Частина лісу ближче до Вінниці дуже приємна в спеку. Але ліс, якій ближче до Селища – непривітний, багато комарів та кропиви. Там нас просто зжерли комари і дуже хотілося, щоб він скоріше закінчився.

У цьому лісі перед тим як вийти до Селища дуже вузька стежка, є навіть повалені дерева. Для тих, хто планує на велосипедах, доведеться об’їжджати. На мапі це місце позначено зірочкою.

Вийшовши з лісу, побачили руїни Черленковського замку – щось збереглось, щось відремонтували. Зупинилися на відпочинок в Селищі. Випили квасу, з’їли морозиво і пішли далі в Гнівань. Далі до Гнівані йшли через ліс та околицями села. Знов були мальовничі місточки, малина та багато шовковиці. Мій IOS- навігатор показав 17 км, але Гугл сказав, що ми пройшли 22 км.

У Гнівані ми не хотіли залишатися – була тільки друга година і можна було йти далі. Але був дуже спекотний день, а після Гнівані маршрут обіцяв 10 км по трасі. Ми зайшли до вокзалу, подивилися коли наступна електричка, в нас була зайва година, щоб подивитися Гнівань та сходити до Санктуарія святого Йосифа.

Санктуарій був закритий, але ми подзвонили у дзвінок сусіднього будинку, де проживає місцевий пастор. Він відкрив нам, залюбки поставив печатку і запросив подивитися костел. Розповів нам історію його відновлення – за радянських часів тут була фабрика з виробництва підшипників. Тепер це красива церква.

Повернулися на залізничну станцію та поїхали до Козачівкі – буквально пару зупинок і зайшли за 5 км від Браїлова, зайшли в місто з протилежного боку. Електричка коштувала – 15 грн з людини (0,5 євро).

Я за добу забронювала номер в паломницькому готелі при Монастирі Святої Трійці в Браїлові. Дуже приємне місце – і монастир, і готель. (Чотиримісний номер на двох без підселення – 180 грн (5,7 Євро). Кинули речі і пішли на річку поплавати та охолонути. Правда вода а річці була як парне молоко, але все одно було дуже приємно. Після повернення пішли шукати місцеву харчевню. Насправді можна поїсти в їдальні монастиря, навіть безплатно, залишивши скільки можете. Але ми весь день не їли, тому не могли чекати вечері і дуже хотілося пива. Тому ми знайшли єдину в Браїлові відкриту харчевню та замовили комплексний обід: розсольник, тефтєлі, макарони, салат і пиво коштували 70 грн (2,2 Євро) на людину.

Разом: по Гуглу пройшли біля 25 км. Для першого дня і температури +32 в тіні то було нормальна відстань.

День другий – від Браїлова до Северинівці

Прокинулися у Браїлові в паломницькому готелі, зібралися і пішли снідати в Жмеринку. Звучить прикольно. В Браїлові вранці не працювало жодного кафе, та й досить рано було ще снідати. А хотілося смачної кави.

По дорозі зайшли в санктуарій Ісуса Назарянського, подзвонили у дзвіночок до настоятеля, який поставив нам печатку у паспорти. Потім пішли подивитися на маєток фон Мекк, в якому уолись гостював Чайковський. У маєтку зараз якійсь технікум, але парк навкруги залишився чудовий.

Потім повернули на маршрут і пішли асфальтом в бік Жмерінки. О 8:30 ранку в понеділок на цей другорядні трасі стояв божевільний рух – браїловчане мчали на роботу на своїх авто. Йти було дуже неприємно – народ носиться як очманілий, того й гляди зіб’є. Тому коли ми підійшли до залізничної станції Браїлів, вирішили доїхати до Жмерінки на потязі. Він підійшов через 15 хвилин. Весь цей час я дивилась в бік сусіднього кафе Світлофор. Але в добру каву в Світлофорі я не вірила. Тому дочекалася вже сніданку у Жмерінці.

Десь за півгодини мі були вже в найзалізнодорожньому місті України. Вокзал тут – містобразуча будівля, а залізна дорога займає майже третю частину міста. Через Жмеринку я проїжджала напевно сотні разів. У 2005 році навіть 10 годин перечікували пересадку з малою дитиною. Але який тут гарний вокзал в упор ніколи не бачила. Обійшли його з усіх боків, сунули ніс в усі відкриті двері. Яка класна реставрація, без пластику – дерев’яні двері та вікна, стелі. Посиділи на стільцях біля пам;ятнику Остапу Бендеру та пішли шукати ситний сніданок. Знайшли його в піцерії, розташованій в торговому центрі Ермітаж. Дуже смачно! (Сніданок 360 грн – 12 євро на двох).

А потім вже потопали до костелу святого Олексія. Батюшка у той момент був не в темі маршруту Camino Podolico. Ми з задоволенням розповіли, показали креденсіалі, путівник. Він багато питав, жваво цікавився. Нам відкрили костел, розповіли легенду святого Олексія, костел красивий і доглянутий.

Пішли далі по маршруту через Жмеринку. По дорозі їли вишню, спілкувалися з місцевими. Весь час по асфальту, тільки біля кілометру через міський парк. Потім почалася промзона, а коли вона скінчилася довелося йти по трасі. А там класика – узбіччя немає, вантажівки, машини рухаються на швидкості. Дійшли до повороту, на якому по маршруту можна б було звернути з дороги. А там ворота – приватна територія равликової ферми і хазяєва машуть – не можна тут ходити навпростець.

Пішли по трасі, прикидаючи, як би поміняти маршрут – ні асфальт, ні траси не любимо. Дійшовши до заправки Wog, вдалося прокласти маршрут через село Коростівци, а потім через поля. І правильно зробили – там було дуже красиво і тихо. Так повз поля кукурузи дійшли до Северинівки. А там довелося знову петляти, тому що на моїй старій версії маршруту садиба Антоніни, у якій ми забронювали кімнату, була в зовсім іншій частині села.

Вимушено прогулялися по Северинівці, ледве доповзли до Антоніні вже у п’ятій вечора. Але там нас чекали дуже гостинні люди. Антоніна, її чоловік Сергій і діти нас так тепло зустріли! Ми провели чудовий вечір в саду за смачною сімейною вечерею. Розмовляли та сміялися, наче знали один одного раніше. Фантастично привітні люди! Дуже рекомендую – телефон Антоніни є у путівнику. Проживання у комфортній кімнаті (200 грн – 8 євро за двох). За вечерю і гостинність ми заплатили donation на свій розсуд. Сподіваюся не образили.

День третій: Северинівка – Чернятин -Бар

Вранці нас напоїли кавою і Антоніна разом з сином намалювали печатки в паспорті пілігрима. Тепер це найкраща і сама душевна печатка, яка колись була в моїх креденсіалях.

За прогнозом обіцяли дощ, вночі пройшла гроза. Але ми до останнього сподівалися, що хмари пройдуть повз нас. Вийшли з Северинівки в сторону садиби Северина Орловського – зараз тут розташований санаторій, в якому лікують суглоби блакитною глиною.

Пройшлися по парку – деревам напевно років по триста. Це вже майже ліс, але доріжки паркові ще збереглися. Іноді видно бруківка. Северин Орловський був польським вельможею. Побудував собі великий маєток. У парку є три каменя: любові, зустрічей і розставань, я якими пов’язана давня легенда.

Вийшовши з парку, нам відкрилася панорама СЕВЕРИНІВСЬКА пагорбів. Поки що на шляху це саме мальовниче село. Тут так і проситься організований зелений туризм. Вздовж озера і річки веде стежка, яка майже заросла травою. Ноги відразу промокли в сирій траві. Йти було легко, хоча було душновато – все йшло до того, що буде дощ.

Дійшли до місця над річкою, де в суботу проходив Малінафест. Щороку його проводять в Северинівці. Тут взагалі малиновий край – її вирощують і везуть продавати в Одесу і Київ)))

Попили кави в кафе, яке залишилося після фесту, пофоталися на сіні. Пішли в наступне село Чорнятін вздовж озер і річок. Місця тут мальовничі, знайшли закинутий млин. Поговорили з рибалками. Вони нас запитали – чого ходимо. Розповіли про маршрут.

А потім ми дійшли до села Токарівка і почало з неба крапати. Спочатку по трохи, потім сильніше. У Маньківцях почали виблискувати над головою блискавки і полило як з відра. Зайшли в старовинний зруйнований костел, думали перечекаємо. Хехе – чекати довелося б до вечора. Тому пішли далі як мокре курки.

Дійшли до зупинки – трохи посидіти і погрітися під навісом. Якийсь дядько сказав, що тут ходять маршрутки і скоро приїде. І таки да! Дивимося – їде, яке щастя! Махали руками, ногами – нас підібрали.

І поїхали ми до міста Бар. Поки їхали я встигла змерзти – коли йдеш ще не так холодно. А в маршрутці почало колотити. Прикатили у Бар – добре там в нас був зарезервований готель – поки найдорожчий на маршруті – 600 грн. за ніч у двокімнатному номері. А інших не було.

Думаю – ух який туристичне місто, немає місць в готелях. Про те, що паломників приймають в монастирі я щось пропустила. Виявилося, що в місті йде велике будівництво доріг – все дешеві номери позаймали будівельники. Пощастило нам – ночували в Барі по-панськи у готелі Барселона.

палац у Чорнятіні

З їжею в Барі теж так собі. Прийшли в піцерію – холодно, а столики тільки під навісом. І готувати все, крім піци будуть цілий час. Пішли в їдальню – там було якось брудно. Нарешті знайшли де поїсти – у кафе біля свого готелю. І знову по-панськи: м’ясо, пиво, картопля та салат – 600 грн на двох. Також в Барі є хороша булочна з нормальною кавою – розташована недалеко від автостанції.

Ввечері пішли до костелу святого Миколая, як раз дощ вгамувався. Там поставили печатку, нас запросили на ранкову службу. На наступний день обіцяли зливи – вночі я прокинулася від гуркоту дощу по даху. Перекинулася на інший бік, загорнулася у ковдру – будемо вирішувати проблеми по мірі їх надходження.

День четвертий: Бар-Зіньків

Прокинулися в Барі ще зранку, дощ лив стіною. Ніякої радості від думки, що треба йти під зливою не було. Але треба прокидатися, вдягати дощовики і йти далі. Вулицями Бара текли потоки води. Ми зайшли до костьолу послухати месу. Потім вирішили відшукати Барську фортецю. Дощ посилився, а ми як мокрі курки шукаємо фортеця в парку і не можемо зрозуміти – де ж ці останки стін. Тю! Ми на них стоїмо, але через траву і дощовики нічого не бачимо. Зробили «щасливе» селфі і пішли до черниць бенедиктинок у їхній монастир.

А там закрито, ну й добре – йдемо в булочну пити каву зі свіжою випічкою. Вона за рогом біля автостанції. Ще почекали – може вгамується це небесне неподобство. Куди там! Пішли ми до автостанції подивитися розклад. Лізти в таку погоду на трасу або в траву нового альтернативного маршруту уздовж річки вище наших сил.

Сіли ми в маршрутку до Віньківців. Поки їхали трохи обсохнули. Промчали повз Ялтушкова – без особливого жалю. Тому що звіти інших пілігримів казали: хочеш помучитися дорогою без особливих цікавинок – йди. Не хочеш страждати по трасі та ще й у зливу – сміливо проїдь цю ділянку.

Віньківці – симпатичне містечко. Ми обійшли його вздовж і впоперек. Але залишатися тут на ніч – означає в наступні дні не встигнути подивитися щось більш цікаве. Спробували поставити печатку в костелі святого Антонія – закрито. Пройшли від нього до центру. Попили кави і не розуміємо що тут робити далі.

І тут я звернула увагу, що на оновленій карті у наступному містечку Зіньков з’явилася нова точка – Садиба у Валентини. Її начебто раніше не було. Та й містечко симпатичне. Подзвонила я їй, приголомшила своїм бажанням переночувати переконала, що ми без претензій. І рушили ми в Зіньків. А тут і маршрутка приспіла.

Приїхали до Валі в магазин, в якому вона працює. Залишили речі і пішли під дощем дивитися містечко. А воно дуже мальовниче навіть під свинцевими хмарами, з яких ллє вода. Я вже перестала помічати, що ноги хлюпають в кросівках, що практично все мокре, крім шматочка тушки під верхньою частиною дощовика. Було цікаво.

Спочатку пішли до костелу Святої трійці – звісно що закрито. Але вид на нього чарівний з пагорба і останків фортеці. Тут вона краще збереглася, ніж в Барі, видно стіни, арки. Потім знайшли старий єврейський цвинтар – Зіньків колись був єврейським містечком. У війну всіх, хто не встиг виїхати розстріляли, а після війни в єврейських будинках оселилися всі, у кого не залишилося хати.

По дорозі зайшли в сільраду, сказали хто ми, спитали про печатку. Голова посміявся з нас: – “Помітно, що ви нетутешні, ходите тут такі, щось роздивляється”. Короче, трохи налякали ми людину, але ми ж нічого не шукали, лише туристи. Поставив він нам печатку і відправив куди подалі.

Повернулися ми до Валентини, попросили влаштувати нам дегустацію місцевої чорної ковбаси. Ковбаса дійсно особлива – кажуть таку роблять тільки в Зінькові, хоча я її в Одесі теж купувала. Вона зовні чорна наче підшмалена, а зсередини мясо рублене і не дуже прикопчене – смачно! Випили шкалик коньяку – не можемо зігріти мокрі ноги зовні, тоді будемо грітися зсередини. Від тепла потягнуло у сон, а тут і у Валентини закінчилася робота. І ми пішли до неї в гості. Базікати ввечері на кухні, розповідати свої історії, їсти смачну домашню вечерю. Заплатила за 200 грн з людини за нічліг і вечерю – Валя сказала скільки дасте.

Заснула я як тільки поклала голову на подушку – втомилася від холоду. А вранці сунули ми ноги у вологі кросівки і пішли із Зінькова до Дунаївців.
За день пройшли лише 11 км.

День п’ятий: Зіньків-Маліївці-Дунаївці

На виході із Зінькова дерев’яна церква – дуже красива навколо територія і сама церква, схожа на козацькі дерев’яні церкви. Піднялися ми в гору і пішли альтернативним маршрутом вздовж полів. А даремно – треба було йти вздовж дороги. Польові доріжки після зливи розкисли до непрохідного стану. Бруд, глина, калюжі. Ми часто обходили їх по полях. Замучилися поки не вийшли на асфальт.

Дійшли до села Покутинці, купили там каву й ватрушки – сіли снідати на сходинки біля школи. Толя паралельно провів онлайн урок за розкладом для своїх учнів, я сушила нам кросівки. Потім пішли далі. І знову вирішили йти по треку, прокладеному maps.me. І почалося.

Залізли спочатку в заливні луки, потім побачили доріжку і вирішили нею піти. А вона завела нас в гущавину з кропиви і ліс, посеред якого стояли покинуті будинки. Жах. Знову спустилися до луків, пішли по болоту, вбрід через річку. Висушені за перші пару годин ноги стали знову мокрими наскрізь. Так йшли близько п’яти км – вимоталися. Потім вийшли на суху стежку, по якій дійшли до села Маліївці.

Я давно читала про садибу Орловських і ландшафтний парк з штучним водоспадом. І ось я тут. І нам з радістю відкривають садибу і проводять екскурсію. Орловський був офіцером, часто пропадав на службі. А в маєтку господарювала його дружина – аргентинка. Влаштовувала бали, по її указу був спроектований ландшафтний парк.

Місце трохи запущене – останні роки тут був дитячий тубсанаторій. Тепер маєток переводять в статус музею. Рік це процес длиться- фінансування немає. Допомагають волонтери, завдяки їм зібрали дрова, якими опалювали будинок взимку. Інакше все б покрилося цвіллю. Отже, в майбутньому музеї чекають нового статусу і грошей. А поки хто що може в коробочку пожертвувань.

Обійшли ми парк і пішли далі. На виході з Маліївців побачили магазин. Купили квасу, ковбаси та хліба перекусити. А заодно посушити взуття. Потім знову вирушили в дорогу. А тут маршрутка в Дунаївці – ось щастя! Не треба знову лізти в розкиснули поля.

Годині о п’ятій ми прикатили в Дунаївці. Оселилися в готель Адріадна, який розташований на околиці (500 грн) – замовили через Букінг.

Помилися і пішли подивитися що це за місто і знайти де поїсти. Місто не вразило, як-то сумно в ньому. Мені подобаються села, залишки маєтків, парки, поля. А наші невеликі міста з панельками навівають тугу. Але нам вдалося побачити

Поїли в кафе “Українська кухня) (100 грн перше, друге і пиво), повернулися в готель і вирубилися. Втомилися за день ходити по бруду, хоча краще так, ніж під проливним дощем. Пройшли щось близько 27 км.

День шостий: Дунаєвці- Кам’янець-Подільський

Це був важкий день, але все по порядку.

Ми вийшли з Дунаївців о дев’ятій ранку, встигнувши випити кави і з’ївши по ватрушки. Треба було поїсти трохи серйозніше. Хто ж знав, що наступний повноцінний прийом їжі буде вже ввечері.

Стежка вела по околицях міста – тут багато колодязів і тихо, вулиці переходять в грунтовки. Було легко йти незважаючи на те, що сонце почало припікати. На околиці села Панасівка грунтовка перетворилася в стежку і стала взагалі невидимою в траві, а потім зникла в яру. Вилізли на край яру, знову знайшли стежку. Вона вела вниз до річки.

Там після дощу традиційно розкисла жижа. Ми перевзулися в сандалі і ковзнули по глині. Толик вирішив йти річку вбрід, а я пішла по слідах корів і знайшла місток, у якого після зливи накопичилося купа пластику.

Перший раз я побачила стільки сміття – на всьому маршруті дуже чисто. Перейшла через міст, пройшли ще трохи по болоту – дійшли до нормального моста, який веде до села Вороб’ївка. Помили ноги від бруду, перевзулися в кросівки і пішли через село, надіючись зустріти магазин. Хотілося квасу і їсти – на годиннику була година дня. Але маршрут повів від центру села – зустріли тільки церкву.

Дорога – грунтовка йшла повз полів: кукурудза змінювалася соняшником, пшеницею. Ми йшли п’ять, десять, п’ятнадцять км. По дорозі їли зародки кукурудзи і на 10 хвилин зависли у дерева з шовковицею. Так ми йшли до тих пір, як стежка стала звужуватися, з’явилася кропива, кущі. схоже, що тут давно ніхто не ходив. Ми продовжували йти вперед поки не стали біля величезної калюжі. Вбрід її переходити взагалі не хотілося. А по краю кропива вище людського зросту.

Вирішили повертатися і пробувати йти по полю. З кілометр тупотіли назад. Вже чотири години вечора, хочеться їсти і відпочивати. А ми не розуміємо не ми. На карті поруч траса на Кам’янець. Село Шатава, а ми замкнені в полях, не знаємо як з них вискочити.

Повернулися до місця, де по один бік кукурудза, по іншу сторону пшениця. Прийняли рішення пробиратися через кукурудзу.

Відчуття як в кіно – ми ломимося по ряду кукурудзи, вона б’є по руках і обличчю. І так з кілометр. Нарешті дійшли до траси – ми її чуємо, в 50 метрах від нас носяться машини. Перед нами стіна посадки. Казковий ліс, через який пробратися тільки з мачете. Ну класс !!!

Знайшли якийсь проміжок в кущах, які переплели всю посадку, і поповзли на корячках. Повзла і думала – добре, що я зараз не одна. Минулої осені я так повзла на Лікійці і мені ось взагалі не було весело. Зараз Толик ламав гілки, піднімав колючки, а я пролізала між ними з рюкзаком.

Коли ми вирвалися з полону до траси – думали про різне. Мовчки. Стерли бруд, оглянули подряпини і пішли в сторону села Маків по трасі. Дійшли до повороту на Маків і зрозуміли, що напевно це була остання крапля. Дві години пробиратися через хащі кукурудзи і посадку – це занадто!

А підемо ну ми у цивілізацію! Я хочу в хороший готель, прийняти душ, випити залпом пива і спати.
І ми пішли в сторону Кам’янця по трасі, по якій мчали машини. Зрідка озиралися, може хто нас підбере. Зупинилася маршрутка – подивилися в небо: Дякую!

Завалилися в готель Гетьман, страшні, брудні, смердючі. Оселилися в номер, відмилися. Не було сил кудись іти. Але треба було зняти стрес. Пиво і реберця допомогли. Далі тільки спати! І до пізнього ранку.

Вранці ми поставили останні печатки у Домініканському соборі, а після меси пішли у гості на каву до ксьондза Алоізія – він запросив нас, щоб мі йому більше розповіли про Camino Podolico – Каміно в Україні. Було дуже душевно та цікаво, але нас чекав Кам’янець-Подільській. Про який я розповім наступного разу.

Трошки висновків

Каміно Подоліко закінчилося раптово. Але напевно вчасно.
Ми чогось не побачили, але цей експірієнс був дуже класним. Головне – ми дуже задоволені незважаючи на всі негаразди.

Ми повернулися до Вінниці, а там нас чекав сюрприз: на Camino Podolico з’явилися сертифікати. І нам їх вручили в костелі святої Діви Марії.

Я трохи не розрахувала сили і час, але все одно більшу частину маршруту ми пройшли. За Гуглу вийшло 145 км.

Чи сподобалося нам? Так! Звичайно! Це було Супер!

Корисні посилання для організації подорожі:

Квитки на поїзди можна придбати у Tickets.ua
Розклад та квитки на автобуси – на InBus.ua
Туристичну страховку зі знижками можна підібрати на порталі HotlineFinance.
Бронювання готелів та апартаментів – Booking.com

Рекомендую почитати:

Рота Вічентина – пішки півднем Португалії
Каміно де Сантьяго – куди приводять мрії
Лікійська тропа – піший шлях по Туреччині

Щоб бути в курсі моїх подорожей, підписуйтесь у Facebook
Яскраві фото та враження з мандрівок в моєму Instagram

Комментарии в Facebook

Обсудим?

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *