Мій Каміно Франсез – прогулянка частинами за декілька років

Щоденник Каміно Франсез – початок із Франції до Іспанії: через Піренеї із Сен-Жан-П’єд-де-Порт До Бургоса, та з Леону до Сантьяго-де Компостела.

Мій Каміно Франсез трошки відрізняється від стандартного маршруту. Бо я ходила його частинами – спочатку у 2016 році пройшла з Леона у Сантьяго (і далі до Фіністьєрри та Мушії). Потім у 2021 році почала з Франції із Сен-Жан-П’е-де-Пор у Ронсесвальєс, Памплону, Логроньо, а далі у в Бургос. Середня частинка від Бургосу до Леону поки чекає на мене. Але я думаю колись в мене з’явиться можливість пройти його з початку і до кінця – я про це мрію.

Каміно Франсез – мій перший маршрут пілігрима

Куди ти їдеш, одна? Чому не в групі, чому пішки, навіщо тобі такий “відпочинок”, невже немає нічого іншого цікавіше? Ти ж не знаєш іспанську, і як можна вирушити в іншу країну і пройти кілька сотень кілометрів, лише завдяки колись прочитаній книжці?

Кілька питань обрушилося на мене після того, як я заявила рідним і друзям про рішення вирушити до Каміно де Сантьяго. На мене дивилися з десяток пар здивованих очей і стільки ж піднятих брів із запитаннями – який сенс цього Шляху… У мене тоді не було на все готових відповідей.

Та хто ж наперед знає відповіді? Навіть я не мала певної впевненості – а власне навіщо воно мені?

Мрія про Каміно

Давним-давно я прочитала книгу Пауло Коельо «Щоденник Мага» про іспанський Шлях, пошук відповідей, метання душі між дияволом і ангелами. І ця книга поселила в моїй душі мрію – вирушити до Каміно де Сантьяго.

Ніколи не можна відмовлятися від мрії! Мрії живлять нашу душу, як і їжа живить тіло. Скільки б разів у житті нам не довелося пережити аварію та бачити, як розбиваються наші надії, ми все одно повинні продовжувати мріяти. (Пауло Коельо “Щоденник Мага”)

Мрія жила в потаємних куточках душі, але мабуть у всесвіті щось зрушилося, і вона вирвалася назовні. Зраджувати її я і не збиралася, просто настав потрібний момент. Купила зненацька квиток до Мадриду, заклала три тижні на дорогу, зібрала через 7 місяців рюкзак і полетіла втілювати мрію в життя.

Я мріяла пройтися, just for fun, відчути атмосферу Каміно, познайомитися з людьми з усього світу. Ну, ви напевно в курсі – я люблю гуляти пішки. І начебто не було застарілих питань, що мучили мене, що змушували займатися самокопанням, поки ноги несуть мене на край землі. Просто поклик душі та спроба зробити в цьому житті щось новеньке. Спробувала…

Трапляється, що навіть найзапекліші атеїсти (начебто мене) розуміючи, що релігія та ритуали – це одне, а душевні трансформації на шляху – це зовсім інше, починають Каміно як турист-пішохідник, а закінчують у метаннях душі. Кожен крок і кожна людина, яку ви зустрінете на шляху, може стати одкровенням, потрясінням, і обов’язково займе своє місце у вашому житті.

Відпустивши всі страхи, я прийшла до гармонії з самою собою. Не прагнула обійняти неосяжне, заглядала по дорозі тільки в ті куточки, куди вела мене душа та цікавість. Це приголомшливе почуття першовідкривача, яке наздоганяє навіть там, де все зализане поглядами тисяч людей. Досягти його дуже просто – нічого не плануйте, відкрийтеся та довіртеся світу. І він відкриється на зустріч.

Атмосфера Каміно

Величезне неосяжне почуття свободи охопило мене на Шляху, ніби я оселилася на іншій планеті, де світ був привітний і відкривав лише свої позитивні сторони. Такий собі рай на землі: сотні усмішок і побажань добра і щасливого шляху, приголомшливі своєю відкритістю люди, взаємодопомога там, де її взагалі не чекаєш і від тих, кого побачив вперше і востаннє. І навіть втома сприймалася з якимось особливим кайфом: хворіли ноги, обпалені плечі, спина і мозоль (один), нагадуючи про те, що це все ж таки реальність…

Щоб передати атмосферу Каміно, потрібно багато і довго розповідати про його людей – вони і є цією дорогою. Не дорога, не міста та села на маршруті. Не було б пілігримів, які відміряли кілометри підошвами черевиків, не існувало б і Каміно.

Починають всі важко, старанно оберігаючи свої проблеми. І поступово після кілометрів, забувають про печалі, розсипаючи їх дорогою як пісок з кишень душі, звільняючи місце простому щастю спілкування, відкриваючись назустріч посмішкам, запалюючи очі світлом любові до життя.І все на одній хвилі і кожен по-своєму щасливий.

Зустрічі та знайомства, народження дружби та незабутніх стосунків, спільні ночівлі, вечері та сніданки, обмін посмішками по ходу та потаємними таємницями після завершення Шляху – це те саме зерно, заради якого я знову піду в Каміно.

Трохи історії Каміно Франсез

Французький шлях до Сантьяго-де-Компостела – один із найстаріших маршрутів, що веде до столиці Галісії (після Каміно Примітиво). Існують архіви, які вказують його початок існування з 1135 року .

Таким чином, це найдавніша документація про маршрути до Компостели. Каміно-де-Сантьяго виник у 9 столітті, коли були знайдені останки апостола Сантьяго. Завдяки цій події та підтримці короля Альфонсо II (який правив у той час) Французьким шляхом почали подорожувати як віддані з півострова, так і ті, хто жив в інших регіонах Європи.

Сьогодні – Каміно Франсез це найпопулярніший шлях у всьому світі. Принаймні більшість пілігримів проходить його останню частину – з Саррії до Сантьяго де Компостела.

Коли краще йти по маршруту Каміно Франсез

Якщо ви хочете мати найкращу погоду, не надто дощову, холодну і не надто спекотну, травень, червень і вересень – найкращі місяці для прогулянки французьким Каміно. Комфортна температура близько 25°C і невелика кількість опадів.

Вересень зокрема, як на мене, найкращий час для проходження Каміно . Окрім гарної погоди та довгих днів, ви можете насолоджуватися стиглими фруктами та ягодами. Але ті, хто ходив у травні кажуть, що в цей час ще й красивіше – бо поля, вкриті квітами.

Я ходила в жовтні та червні – обидва рази мені пощастило з погодою. Було не надто спекотно і без дощів – тільки трошки один день у жовтні. Людей небагато було на той час (2016 – червень, 2021 – жовтень, коли Іспанія тільки відкрилася після ковіду).

Гарна погода приваблює багатьох людей. Липень та серпень – найбільш завантажені місяці на французькому маршруті. Можливо, вам доведеться забронювати житло в деяких місцях заздалегідь і йти паралельно з багатьма людьми на маршруті. Але, з іншого боку, ви не будете на одинці – для тих, хто боїться ходити сам.

У серпні і липні жарко і сухо, особливо в частині Месети. Виходити треба рано, щоб встигнути до обіду.

У другій половині жовтня, березні та квітні вам може пощастити із гарною погодою. Або не пощастити і буде багато дощів і низьку температуру. Паломників буде небагато – значно менше, ніж у літні місяці.

Що стосується прогулянок зовсім в міжсезоння з листопада по лютий, то буде холодно і сиро, навіть сніжно у горах –  
багато альбергів закриті. Деякі частини Каміно, від Сен-Жана до Ронсесвальєса та через О-Себрейро, також закриті. Треба йти альтернативними зимовими маршрутами або пропускати етапи. Єдина перевага прогулянки Французьким шляхом взимку – на маршруті не буде людей.

Загальна інформація про Каміно Франсез

• Загальна відстань – 770 км
• Необхідна кількість днів – 30-33 дні
• Покриття – 290 км – асфальт; 480 км – гравійна дорога/пішохідна доріжка
• Чи треба йти по дорозі – 70 км переважно тихі дороги, майже без машин
• Середня вартість – мінімум 30-35 євро з людини на добу
• Проживання – приватні та громадські альберги, готелі, пансіонати
• Розмітка маршруту – жовті мушлі та стрілки, дистанційні стовпи (в Галісії)

Важкість маршруту Каміно Франсез

Маршрутів на Шляху Сантьяго багато, деякі з них дуже популярні: Північний уздовж Атлантики (800 км) або Португальська з Порту (250 км), Французька колія (800 км).

Французький Каміно достатньо важкий, як і будь-який дальній шлях. Тут є кілька складних ділянок із крутими підйомами та спусками та довгими пішохідними етапами. Особливо важко першим паломникам, які ніколи раніше не здійснювали багатоденної прогулянки.

Звідки можна починати Каміно Франсез

Французький маршрут починається в маленькому містечку Сен-Жан-П’є-де-Пор у Франції, недалеко від кордону з Іспанією. Сен-Жан є офіційним початком Каміно, але ви можете почати пішки з будь-якої точки маршруту. Багато людей не проходять весь Каміно, а роблять лише частину, залежно від того, скільки часу вони мають і яку відстань вони хочуть пройти.

Я вище писала, що йшла цей Каміно частинами, тому ви також можете його ділити на шматочки і проходити за декілька разів.

Багато людей починають французький Каміно в Ронсесвальєсі ( 746 км від Сантьяго ), пропускаючи складний етап із Сен-Жан-П’є-де-Пор – перехід через гори Перинеї.

Порада: якщо ви почнете з Ронсесваллеса і дістанетеся туди автобусом, не бронюйте житло заздалегідь. Там є один великий громадський альберго на 200 осіб – місця вистачить точно.

Почати також можливо в одному з великих міст, таких як Памплона, Логроньо, Бургос, Леон. Ви можете вибрати будь-яке з цих міст залежно від того, скільки у вас часу та як далеко ви хочете пройти. Досить легко дістатися до будь-якого міста з будь-якої точки Іспанії чи Європи.

Як я вже вище писала, Багато людей починають йти по Каміно Франсез з міста Саррія, розташованого за 
116 км від Сантьяго. Це варіант, якщо ви не маєте багато часу і хочете пройти необхідні 100 км милі для отримання сертифіката Compostela.

Як дістатися на Каміно Франсез

Сен-Жан-П’є-де-Пор є офіційним початком французького шляху Святого Якова. Це маленьке французьке містечко на кордоні з Іспанією. Дістатися туди може двома варіантами: через Іспанію – аеропорт Барселона або Мадрид, або через Францію – аеропорт Париж.

Можна прилетіти в Париж, далі на поїзді дістатися міста Байонна, а звідти на електричці до Сен-Жана.

Найзручніше прилетіти до Мадриду чи Барселони. Далі необхідно дістатися Памплони – потягами Renfe або автобусами ALSA чи FlixBus, як вам зручніше. А з Памплони йде автобус у французьке містечко на кордоні з Іспанією – Сен-Жан-П’є-де-Пор. Дивиться розклад автобусів у Сен-Жан, і підлаштовуйте потяг чи автобус з аеропорту під час пересадки (я заклала дві години, щоб спокійно дійти з потяга на автовокзал, які розташовані в різних частинах міста).

Автобус їде 6 годин, а поїзд – 3,5 години. Різниця в ціні несуттєва – близько 5 євро. За поїзд я заплатила 26 Євро (квиток купила за тиждень до поїздки). Плюс у поїздах Renfe є підзарядка, можна попрацювати у дорозі. Вибір очевидний.

З Памплони автобус до Сен-Жана вирушав через півтори години після приходу поїзда. Я прогулялася через місто від залізничної станції до автовокзалу. Квитки на автобус у Сен-Жан купувала на сайті ALSA – 20 Євро. Дорога від Памплони до Сен-Жана займає 1,5 години.

День 0 – Сен-Жан-П’є-де Пор

Щоб відчути Каміно, по ньому потрібно пройти власними ніжками, пронести свій рюкзак за плечима, посмажитись на сонці та померзнути в горах. Не всім це доступно цієї хвилини, тому комусь, можливо, буде цікавий мій щоденник подорожі.

В результаті, стартанувши з Барселони о 9 ранку на поїзді вже до 4 години дня я була у Сент-Жані. Зайшла в Офіс Пілігримів, поставила перший штамп у свій старий незакінчений креденсіаль (паспорт паломника) – він зберігся у мене з першого Каміно, коли я йшла другу частину Франсез з Леона в Сантьяго де Компостела . У мене навпаки, але так прикольно.

Вам потрібно купити новий креденсіаль (5 євро) і йти з чистим, щоб його вистачило для всіх етапів Франесз.

Сен-Жан-П’є-де-Пор – місто в окрузі Байонна у французькому департаменті Атлантичні Піренеї. Знаходиться на висоті близько 175 м над рівнем моря. Тут початок Дороги Французьких Королів – Каміно Франсез.

Місто збудували 1177 року на честь перемоги короля Річарда Левине Серце. Знаходиться на історичній території Країни Басків, і мешкають тут французькі баски. А з іспанського боку – іспанські баски. Хоч і перебувають вони у різних країнах, але мають спільну – баскську мову. Коріння одне і те ж, і кухня у них схожа.

Вечір пройшов у заселенні в муніципальний альберго, покидала там речі і пішла прогулятися містечком. Піднялася на місцеву фортецю, зняла околиці та спустилася до міста, щоб знайти ресторан. З ранку в роті крім чашки кави та круасану нічого не було.

У підсумку до 6 години вечора я знайшла чудовий ресторан – було неважко. Напоказ смажили баранину по-баськи, аромати стояли на всю вулицю. Я замовила величезну порцію баранини плюс салат плюс картопля фрі та два келихи вина – так виглядало моє гастрономічне щастя за 22 Євро.

Після вечері невелика прогулянка містечком, потім душ і спати, щільно засунувши у вуха беруші.

Де зупинитися у Сен-Жан-П’є-де-Пор:

• Муніципальний альберго Ospitalia Refuge Municipal – все просто, чисто і аскетично як у інших муніципальних альберго. 15 євро для ночівлі у Франції це дуже дешево. Бронювання неможливо.
•  La vita e bella – чудовий альберго в старому місті, неподалік від Офісу пілігримів
• Gite de la Porte Saint Jacques – на вас чекає теплий прийом і смачна вечеря з пілігримами.
• L’Auberge du pèlerin – Чудове розташування, дуже зручні ліжка, смачний сніданок та вечеря, чудові умови, дивовижний персонал. Один з найкращих альбергів з найпривітнішим персоналом.

Які існують маршрути з Сен-Жана до Ронсевальєса?

Маршрут від Сен-Жан-П’є-де-Пор до Ронсесвальєса – це перший етап Каміно Франсес. Він вважається найскладнішим етапом усього 800-кілометрового маршруту. Незважаючи на назву Каміно Франсес або Французький шлях, перший етап – єдиний, який проходить через Францію, решта Каміно проходить в Іспанії.

Етап складний через крутий і дуже довгий підйом через перевал у Піренеях з подальшим спуском до Ронсесвальєс.

Перший етап Каміно Франсес має два маршрути:

• маршрут стежкою Наполеона (через перевал)
• нижній маршрут вздовж дороги через Валькарлос.

Маршрут Наполеона (перевал) закритий з 1 листопада по 31 березня через сніг. Цей маршрут дуже складний через крутий і довгий підйом понад 1400 м. Це більш мальовничий і тихий маршрут з дуже невеликою кількістю автомобілів.

Нижній маршрут відкритий цілий рік. У зимові місяці (коли маршрут Наполеона закритий) це єдиний спосіб дійти пішки від Сен-Жан-П’є-де-Пор до Ронсесвальєса. Більша його частина проходить дорогою з досить інтенсивним рухом, зокрема вантажівок. Якщо ви йдете цим маршрутом, переконайтеся, що вас видно (одягніть яскраву куртку/дощовик/рюкзак зі світловідбивачами), тримайтеся узбіччя та йдіть обличчям до руху.

Огляд маршруту (маршрут Наполеона)

• Відстань – 25 км
• Час – 6-8 годин 
• Пішохідна асфальтна доріжка – 14 км
• Пішохідна стежка/гравій – 11 км
• Підйом – 1400 м
• Спуск – 646 м
• Рівень складності – 5 з 5

Чи можна розділити цей день на дві частини?

Так, цей складний етап можна розділити, щоб полегшити перехід. Є два місця для ночівлі, які потрібно бронювати заздалегідь: 

• Refuge Orisson – за 8 км від Сен-Жана
• Auberge Borda – за 9 км від Сен-Жана

Ось так вийде поділити цей маршрут:

• у перший день – 8-9 км та 650 м підйому. 
• на другий день – 16-17 км, 750 м підйому та 646 м спуску. 

День 1- Стежкою Наполеона із Сен-Жана в Ронсесвальєс

26 км, важкість – *****

Ранок на Каміно починається з 6:00. У цей час починають прокидатися пілігрими, збирати свої рюкзаки, світити ліхтариками, шурхотіти пакетами. До 8-ї ранку треба звільнити альберго, а це означає, що о 7:00 потрібно піднімати свою тушку з ліжка, чистити зуби і збиратися.

Я рано вранці не снідаю, тому швидко зібралася, запакувала всі речі в рюкзак і рівно о 8:00 вийшла з Альберго. З усього того, що я взяла на Каміно на початку жовтня – зайвими виявилися трекінгові черевики. Погода стояла шикарна – вдень до +22 градусів тепла. Прогноз обіцяв сухі теплі дні, і для такої погоди в мене були прості легкі кросівки. У них я й пройшла 280 км до Бургаса і правильно зробила – майже без мозолів, ноги дихали. А в легкий дощ вони навіть не встигали промокнути.

Черевики довелося запакувати в пакет “Сільпо” та причепити зовні рюкзака. Через три дні з Памплони, куди я прийду пішки, вони вирушать у коробці поштовою посилкою до Барселони – чекати на мене після Каміно.

Отже, я ступила на Дорогу Наполеона, вкриту хвилями ранкового туману – початок Каміно Франсез покладено! Перші кроки вуличками Сент-Жана у бік Каміно, перші пілігрими. І тут запах з булочної – свіжий хліб, здоба заманили всередину, щоб купити булку. Навіщо? Просто захотілося. План був поснідати через 7 км в Оріссоні – в кафе біля красивого дерева. Але свіжа булка не завадить.

Йти по містечку через туман дуже прикольно – таке містичне, сонце ще не піднялося, ліхтарі підсвічують павутинки на мосту. Пройшовши пару кілометрів, починаєш розрізняти внизу хвилі туману, а перші промені сонця буквально розривають його на шматки. Дуже гарно.

За годину я піднялася над туманом і побачила сонце. Дорога Наполеона веде прямо в гори – у Піренеї. Не треба спотикатися об каміння, не треба продиратися крізь кущі – сотні років тут ходять люди, а тепер їздять машини. І я йду сучасною дорогою зі швидкістю равлика, збираю стиглу ожину і нікуди не поспішаю. Вітаюсь з пілігримами, говорю з ними про всяке – ми тепер бачитимемося з багатьма до кінця мого маршруту.

Через 7 км я прийшла до Оріссона і поцілувала замок альберго – кафе закрито, низький сезон. Булка була дуже у тему.
Набравши в джерелі води в напівпорожню пляшку, я розчинила в ній таблетку Магнезіума зі смаком апельсина. Ось і весь мій сніданок – вечеря буде лише о 7-й вечора, а попереду гори і перевал. Ну що ж, значить є привід скинути зайві кілограми.

Шлях Наполеона дуже мальовничий – я рада, що погода була сонячна і навіть спекотна. Інакше мені довелося б йти в обхід нижним шляхом, де ходять пілігрими в негоду.

А на дорозі Наполеона я побачила всю красу Піренеїв, отари овець і коней, що пасуться. Офігенно красиві річки туману, поточні внизу долини і десятки гірських орлів, що кружляють над горами. Це був непростий перехід – близько 25 км, але дуже гарний. Різкий підйом, потім плавний, потім знову досить крутий і знову плавний перехід весь час нагору. І так протягом 7-ї години я піднялася на висоту 1400 метрів – прекрасний початок прекрасного Каміно.

Спуск у Ронсенсвальєс був не найприємнішим – близько 4 км постійно вниз. Але тішило наближення ночівлі в монастирі та вечері – їсти вже хотілося по-дорослому. Та й втомилася я якщо чесно – 25 км нехай по добрих стежках, але все ж таки по горах, та ще й у перший день без жодної підготовки. Хотілося митися, лежати і їсти.

Ура дійшла до монастиря Діви Марії Ронсесвальської. Заселилася у велику сучасну кімнату-казарму з відмінними душами та туалетами. Відмилася, випралася і пішла на пілігримську вечерю, яку я сплатила ще при заселенні. Вечеря із трьох змін страв та вина – відмінна плата за 25 км по найкрасивіших горах.

Зі мною за столом сиділи три молоді іспанці, які замість вина почали пити воду. Ну і чудово – мені більше дістанеться. І поки я їла сочевий суп, картоплю з куркою та морозиво, я не переставала підливати собі в келих червоне вино, яке поступово знімало з мене втому і потягло голову в сон.

Лігла на своє верхнє ліжко, заткнула глибше у вуха беруші і провалилася в сон.
Який же був чудовий день!

Ронсесвальєс: де зупинитися

Більшість паломників зупиняються в Albergue de Roncesvalles – це найбюджетніший варіант в цьому місці. Це велика стара будівля з відреставрованим інтер’єром. В Albergue 200 місць, але вони швидко заповнюються у високий сезон. У сезон краще бронювати місце заздалегідь. Тепер ви можете зробити це онлайн. Доступно для бронювання 70 місць. Ціна становить 15 євро за місце (2025 рік). Вони пропонують напівпансіон (сніданок та/або вечеря). Теж раджу, як мінімум вечерю, бо окрім того ж ресторану, де середній чек вище, ніж ціна вечері для пілігримів – значно вище.

Інші місця для проживання в Ронсесвальєсі дорожчі.

• Posada de Roncesvalles≫ – Чудовий приватний альберг з рестораном і баром у центрі села.
• Casa de los Beneficiados≫ – готель з рестораном, в якому готують меню-пілігрима (я там теж вечеряла – сюди приходять всі пілігрими з альберго також).
•  Готель Roncesvalles≫ – Чудове місце для відпочинку після довгого дня на Каміно, є власний ресторан із смачними стравами.

День 2 – з Ронсенсвальєса в Зубірі

22 км, важкість ****

Ранок почався з того, що затичка з одного вуха вивалилася, і я провалилася в какофонію хропіння. У кімнаті хтось хропів, а решта невдоволено крутилися у своїх ліжках. А я всю ніч чудово спала – аж до половини шостої. Довелося підвестися, піти в туалет і повернутися в ліжко. Але сну вже не було – ще б пак, така музика з литаврами розносилася по альберго. Було декілька храпунів, що співали на різний лад.

О 6:00 увімкнулося світло і по кімнаті з динаміків почала розноситися приємна музика. Це такий монастирський будильник, а кажуть, що раніше ходив чернець і виспівував пісні про Каміно. Але цей варіант мені також сподобався. До восьми я зібралася і вийшла з альберго в непроглядну темряву.

У знаменитого покажчика на виході з Ронсесвальєса всі фотографувалися і я попросила зробити мою визначну фото. До Сантьяго де Компостела залишилося всього нічого – 790 км. Але я туди вже ходила, цього разу я йду до Бургаса.

Надягла шапку – холодина!, Ліхтарик на лоб і потопала. Поки дійшла до першого бару, де можна було випити кави, почалися перші ранкові сутінки. Кава була випита і вийшло сонце.

Який же красивий сьогодні був маршрут: пагорбами, через красиві села, через майже висохлі річечки, то вгору, то вниз. По дібровах і вздовж пасовищ з конями та коровами. Зупинялася поїсти ожини, дивилася, як хмари нависають над горами, раділа сонцю.

На сніданок зупинилася за 10 км у Бізкарреті – у великому барі попила каву з тартильєю (іспанський омлет із картоплею). І пішла наступні 10 км лісами і горами до Зубірі.

Зубірі – мале містечко, в яке веде старовинний арочний міст. Таких мостів багато на Французькому Каміно, але це був один із перших і тому мені хотілося його зняти. Заселилася у приватний альберго Albergue Segunda Etapa, тому що відгуки про муніципальний були не дуже. Хороший альберг, у кімнатах по 4 особи, є кухня та відмінний душ.

Цього дня було свято – День Іспанії. Увечері чомусь не всі бари та ресторани закрилися – певне, всі вирішили святкувати вдома. Довелося йти в єдиний відкритий бар і їсти бутерброди з чоррізо, запиваючи їх вином. Якось несмачно і не по-святковому вийшло. Але я відірвалася у всі наступні дні.

Де зупинитися у Зубірі:

• Albergue Segunda Etapa – я зупинялася в цьому альберго – хороший альберг, у кімнатах по 4 особи, є кухня та відмінний душ.
• Suseia – The pilgrim’s home – Чистий та гостинний альберге на Каміно Франсез.
• Txantxorena – це старовинний готель у Зубірі, що приймає багато років паломників.

День 3 – з Зубірі в Памплону

22 км, важкість **

Вихід із Зубірі вздовж промзони – якийсь незрозумілий завод із купами щебеню. А потім шлях веде у бік пагорбів і вздовж річки Арга. Цілком простий маршрут, яким приємно йти ранковою стежкою. Коні мене вітали біля огорожі, я рвала траву і годувала їх – вони зжерли на пасовищі все найсмачніше.

Через 8 км у селі Зуріан зупинилася в кафе – з’їсти традиційну тартилью з першою чашкою кави. Тут же зустріла всіх, з ким стартувала в перший день: іспанський хлопець із собакою, німецький джентльмен – чоловік ішов у крислатому капелюсі, з-під куртки виднівся біла сорочка, а на шиї був чорний метелик.

– Чому такий прикид? – Тому що я Джентльмен! Так, це багато що пояснює. Я якось бачила, як він знімає відео та багато коментує – подумала, що швидше за все цей хлопець німецький блогер.

Після ситного сніданку пішла з одним із уже знайомих пілігримів – літній чоловік зі Швейцарії.
Він почав Каміно з дому в Цюріху, і планував пройти до Мушії та Фіністьєрри. Пенсіонер, закінчив працювати, а чим далі зайнятися не придумав – от і пішов у Камін, щоб подумати.

Незабаром з’явилися околиці Памплони, я зайшла до неї, пройшовши парком уздовж річки. Нехай намотала зайвий кілометр, зате було гарно. Вхід до міських воріт ознаменувала фотографією – як-ніяк це перше велике місто – столиця Наварри. Оселилася у чудовому альберго біля Кафедрального собору – Albergue Plaza Catedral. Віднесла речі в автоматичне прання, душ, відпочинок. А потім великі плани на вечір.

По-перше, прогулятися старим центром. Я його звичайно вже трошки бачила по дорозі до Сент-Жана, але хотілося розглянути детальніше.

По-друге, тут було безліч пінчос-барів, а пінчоси – різновид тапасів (маленькі бутерброди та закуски), моя давня пристрасть. Я обожнюю гастро-бари Країни Басків – закуски тут набагато смачніші і різноманітніші за традиційні тапаси.

Вечір пройшов чудово – три бари, штук десять пінчос, два види білого вина – відірвалася за попередній святковий вечір у Зубірі. Познайомилася з ще парочкою пілігримів – Вікторією з Австрії та білявкою з Хорватії. А швейцарець залишився на додаткову ночівлю в Памплоні – у нього відпочинок після 450 км із Цюріха, більше ми не зустрінемося. На Каміно так часто буває, а буває, що зав’язується дружба. (він написав мені листа у лютому 2022, пропонував допомогу).

Де зупинитися в Памплоні:

• Albergue Plaza Catedral – ночувала в цьому альберго, що розташований в центрі біля собору. Чисті кімнати, є велика кухня із посудом, можна готувати. Навпроти автоматичні пралки та сушарки у пральні.
• Municipal albergue – аскетичний муніцьпальний альберго, дешево, 9 євро. Розташований за три квартали від собору.
• Hostel Casa Ibarrola – центральне розташування, в кімнатах чисто. Зручні капсули з зарядними точками, шафою, що замикається, шторкою та полицею.

День 4 – з Памплони в Пуенте-ла-Рейна

24 км, важкість ***

Вранці в Помплоні я прокинулася пізніше звичайного – в цьому краса ночівлі в приватних Альберго. Не треба вставати зарано – можна спокійно виходити о 9-й ранку і тобі ніхто навіть слова не скаже. А мені й не було куди поспішати – я спочатку зайшла на пошту, нарешті відправити свої гірські черевики до Барселони.

Потім пішла через місто за стрілками, пройшла через стародавні стіни цитаделі, за якою поступово закінчувалися багатоповерхівки, переходячи до сільських двоповерхових будиночків. Зупинилася попити води з колонки, побачила двох стареньких у вікні, що розглядали мене майже впритул. Усміхнулася їм – нуль емоцій – таких за їхнє життя пройшли десятки тисяч, обличчя втомиться посміхатися кожному пілігриму.

Але я ходжу не для того, щоб сподобатися всім. Просто ноги йдуть, а очі дивляться навколо і їм більше подобається природа, поля, пагорби, якими гуляють неслухняні вітри. І після Памплони попереду якраз гряда пагорбів, на яких стоять величезні електро-вітрогенератори. Я знаю, що це за місце – давно мріяла туди потрапити.

Mirador Alto del Perdón

Це місце напевно знають усі пілігрими – Mirador Alto del Perdón. Щоб дістатися його, потрібно піднятися на пагорб 674 метрів. Що таке 674 м після переходу з Сен-Жана в Росесвальєс? Прогулянка вздовж мальовничих полів у компанії трьох веселих канадок років 60-ти, які вирвалися з ковидного полону з виглядом школярок, що втекли з уроків.

Вони захлинаючись розповідали, як щасливі бути в Іспанії і як шкода, що у них всього два тижні. Після Логроньо їм знову повертатися до Тулузи, здавати ПЛР-тести та летіти додому: до дітей, чоловіків та роботи.

Поступово дорога петляла угору, але я не поспішала, зупиняючись біля дерев із інжиром. Чим гарна осінь? Тим, що з кожного дерева чи куща тобі просто в руки сиплються щедрі дари. За 12 днів від Сен-Жана до Бургоса я зжерла інжиру кілограма напевно три. Синій і зелений, великий і дрібний, соковитий і майже засушений, але завжди дуже солодкий – він давав мені енергію і таку дитячу насолоду!

Ще б пак! З’їсти щось із дерева – таке було давно в моєму дитинстві, де ми сиділи на деревах, об’їдаючись шовковицею. Або крали у сусіда абрикоси. Так і на кожному Каміно я їм придорожні дикі плоди, не соромлячись здивованих поглядів пілігримів, які потім роблять те саме – їдять ожину, збирають залишки винограду після врожаю та інжир попри доріг.

Тихим сапом, пропускаючи велосипедистів та місцевих, які вийшли на стежку вихідного дня, я піднялася на оглядовий майданчик Mirador Alto del Perdón. Тут увесь час дме вітер – не дарма поставили вітряки. Вид звідси – фантастичний: он далеко видно Піренеї, а перед ними Памплона, а від неї в’ється дорога якою прийшла сюди я.

Люди фотографуються біля залізних статуй пілігримів, сидять на сонечку і в тіні, влаштовують перекус своєю їжею. І дивляться вдалину – це для мене безцінно. Дивитись не на екран свого монітора по 12 годин 7 днів на тиждень. А в далечінь, розглядаючи деталі хвилі переораних полів, що йдуть в далечінь, виглядатиме дзвіниці сіл, і бачити щодня перед собою величезну перспективу Шляху.

Відпочивши, знявши куплену в Памплоні хурму (шарон), я пішла вниз з пагорба, у бік міста Пуенте-ла-Рейна. Іти було ще кілометрів 12, але було так тепло, навіть спекотно, що хотілося зупинитися і випити чогось прохолодного. Враховуючи, що на сніданок у мене були тільки фіги та хурма, добре було б і поїсти.

Спуск із пагорба мені дався важче, ніж підйом. Втім, так на всіх спусках – я не люблю цю справу. Краще пихкати вгору, ніж коритися по камінню вниз. А тут ще й сип часто зустрічався. Загалом швидкість знизилася безпосередньо, поки я не дійшла до ґрунтовки, що веде вздовж полів. Почалися посадки мигдалю, вздовж яких тут і там стояли камінці. На них хтось старанно бив мигдальні кісточки – скрізь валялася шкаралупа.

Я теж вирішила знайти мигдальний горіх і поласувати. Фу яка гидота – мигдаль (чи що це було взагалі ???) був гіркий! Наступні кілька кілометрів я активно плювала, а вода у мене як на зло закінчилася. Ось тобі, Іра, урок – нефіг жерти будь-що!

Нарешті я дійшла до села Утерга, замовила апельсиновий фреш у кафе та шматок смачної тортильї. Замість сніданку трапився обід, хоча для мене краще не обідати – потім важко йти. Ну так і тому й бути. Постоявши біля стійки, щоб зробити замовлення, я відчула таку дивну гаму почуттів! Жінка за стійкою розмовляла з жінкою, яка допивала свого еспресо.

Вони балакали, у розмову підключився чоловік, який попивав пиво чарками (!) тут же за стійкою. Мене всі бачили, я чекала, коли зможу вставити слово, але балаканина тривала і тривала. Всередині мене стало щось закипати. А потім я себе запитала: – А чого ти злишся? насолоджуйся іншою культурою, слухай як перекочується іспанська мова, дивись як махають руки цих жінок і як чоловік усміхається собі в вуса. І мене одразу відпустило – я ж за цим сюди приїхала, щоб розчинитись у всьому цьому, а не вимагати від життя особливої ​​уваги.

І тут жінка за барною стійкою непомітно звернула на мене увагу, налила сік і відрізала шмат тортильї. Я сиділа за столиком і вела діалог сама з собою: – будь ласка, давай так само і вдома, без претензій до світу, особливо через дрібниці. Не заводься з половини оберту, дозволь собі бути спокійною і радуйся дрібницям. Я намагалася пам’ятати той момент – добрий урок заземлення. Іноді допомагає.

Пуенте-ла-Рейна

Години о третій я дійшла до Пуенте-ла-Рейна і заселилася в муніципальний альберго. На той момент тільки він був відкритий, інших варіантів крім готелю за 54 Євро в місті не було. Альберго тут так собі – особливо незручні металеві ліжка, на другий поверх добиратися доводиться по залізній драбинці, яка чомусь прироблена на торцевій частині ліжка. Стрімко, щоразу здається, що впадеш униз. Мене досі намагаються поселити нагорі – я прошу про нижнє ліжко, але мабуть ще не досягла відповідного віку.

У альберго громадська вбиральня була одна на поверсі – загальна для чоловіків та жінок. У цьому ж приміщенні два душі – все до купи, увечері були черги та юрба. Але вибору за моїм бюджетом особливо не було.

Зате я компенсувала неприємний ночівлю прогулянкою красивим містечком. Пуенте – перекладається з іспанської міст, Рейне – королева – виходить Міст королеви. Міст офігенно красивий, а особливо підсвічений вечірнім заходом сонця. Погуляла, заглянула до собору Сантьяго-ель-Майор, Апостола Якова Старшого та в капелу при семінарії – все було відкрито та безлюдно.

Погулявши вузькими вулицями я знайшла чудовий ресторанчик. О 19:30 традиційно відкрилися кафе і я замовила місцеву страву – смажені червоні перці із соусом та шматочками хамону. А ще порцію бакаляо – тріски в якомусь соусі з овочами, келих вина – і поринула у гедонічну насолоду. Якщо у мене немає особливого вибору де спати, то добре, що є вибір куди піти поїсти)))

Кухні в альбергах на 2021 рік були закриті – готувати не було в чому і на чому. Багато пілігримів щодня перебивалися їжею з магазину: бутерброди, тортилья, яку можна розігріти в мікрохвильовій печі. Все це було і зі мною п’ять років тому, коли на першому Каміно я була як миша – з дуже обмеженим бюджетом. Але ситуація змінилася, і тепер я не бачу сенсу в економії заради економії.

Подорожі для мене стали паззлом з культурних, історичних та гастрономічних особливостей регіонів, куди я приїжджаю чи приходжу пішки.

Де зупинитися в Пуенте-де-ла-Рейна:

• Municipal albergue – зупинялася в цьому альберго дешево (9євро), дуууже все просто, сумісні душі для жінок та чоловіків (відгорожені кабінки), залізні скрипучі ліжка. Альтернативи на той час не було.
• Albergue Jakue – симпатичний приватний альберго, пропонують сніданки та вечері.
• Albergue De Peregrinos Santiago Apostol – альберго розташований прямо на стежці Каміно, що зручно. Але він розташований за містом – якщо в місцевих альберго немає ліжок, цей може стати ну нагоді.

День 5 – Пуенте-ла-Рейна – Естелья

22 км, важкість **

Ніч провела неспокійно, боялася впасти з розхитаного ліжка. Прокинулася о шостій ранку, швидко зібралася і звалила з цього не дуже приємного альберго. І вчасно, коли відкрилися кафе – я зустріла сонце з чашкою гарної кави – ідеальний початок дня!

Сьогодні шлях веде через кілька невеликих, але дуже мальовничих містечок. А ще частина шляху йде старою римською дорогою.

Пройшовши всього сім кілометрів через маленьке село Маньєра, я зупинилася на ще одну чашку кави в містечку Сіраукі. Гарне місце на невеликому пагорбі. На підході до нього відкриваються чудові краєвиди. Трохи відпочивши, вийшла з містечка і пішла старою римською дорогою.

Збереглися залишки бруківки, римський місток. Навколо росли зарості ожини та інжир. З таким урожаєм я пересувалася як равлик – не могла відмовитися від задоволення і чергової порції вітамінів та фруктози.

Так весь шлях щось йшла і їла, співала пісеньки, дивилася на всі боки. Цікаво, що є етапи, що дуже яскраво запали в пам’ять. А є такі ділянки, що і не згадаєш – чи то блукала у своїх думках, чи нічого особливого не відбувалося. Отак схоже я йшла в Естелью.

Естелья

Мабуть Естелья затьмарила мені весь ходовий день – місто є цікавим і красивим. Та ще й п’ятниця – народ вивалив на вулиці, діти грали на площах, а дорослі не містилися в барах і стояли з келихами на вулицях. Естелья закружляла мене у свій галасливий вир.

Але спочатку я заселилася у приватний хостел Alda – сьогодні я хотіла комфорту, окремі туалету та душу. Настав час випрати всі свої речі в пральній машин. Ручне прання це звичайно добре і безкоштовно, але раз на тиждень треба все освіжити пральним порошком. А ще розташування хостелу було прямо в центрі – на площі Сантьяго.

Впоравшись із побутовими питаннями, я пішла гуляти по Естельї – тут є на що подивитися: величезний монастир Санто-Домінго – я підійшла до його відкритих дверей, а всередині висіли прапори, збирався якийсь танцювальний клуб. Вдалося потрапити до церкви Iglesia de San Pedro de la Rúa-ko eliza та її симпатичного дворика.

Потім обійшла з усіх боків міст і змогла його сфотографувати, а заразом поспілкувалася з місцевими качками.

Вечір закінчився у барі, я плавно перетекла з кафе, де з’їла меню пілігриму, у винний бар. Там було шумно, весело та наливали наварські вина. Іти в хостел зовсім не хотілося. Але настав час йти відпочивати – вранці знов у дорогу.

Де зупинитися в Естельї:

•  Municipal albergue – розташований біля входу у місто, я його пропустила тому, що хотілося більше комфорту. Але він непоганий і дуже дешевий. Є кухня, щоб готувати власну їжу. Кімнати тісні, але на 78 ліжок – це добре під час високого сезону, коли є багато місць.
• Alda Estella Hostel – – зупинялася тут у кімнаті гуртожитку, чудове розташування в центрі, є пралки та сушарки, гарна кухня, чисті кімнати.
• Hostería de Curtidores – чистий приватний хостел на вході в місто, кімнати на 4 ліжка, розташований біля річки у відреставрованій будівлі.
•  Agora Hostel – один з найкращих приватних альбергів на Франсез, треба бронювати завчасно у сезон, бо тут дуже гостинно та затишно.
• Pensión Buen Camino – якщо не вистачило місць у альберго, це чудовий пансіон з двомісними кімнатами, є з роздільними ліжками, можна зупинитися з кимось і розділити вартість кімнати навпіл. Ціна невисока.

День 6 – Естелья – Сансоль

32 км, важкість **

Вийшла з Естельї о 8-й ранку і пішла. Сьогодні мені доведеться пройти 22 +6 км, але на завтра заплановано майже 28 км. Я вивчила етапи gronze.com – сьогодні дуже нескладний маршрут, тому можна не зупинятися в Лос Акрос, а прогулятися ще 6 км. Вирішила нічого не планувати, йти як ідеться – подивимося на втому і настрій.

На виході з міста Каміно, поділяється на два маршрути. Альтернативний шлях веде повз кузню, в якій коваль робить сувеніри – черепашки та стрілки, і більш габаритні вироби для дому та саду. Я пішла альтернативним маршрутом повз кузню. І добре, що пішла саме туди. Інакше, я пропустила б ще одне знакове місце на Каміно Франсез – Фонтан вина.

Фонтан вина – на околиці Естелі знаходиться Монастир і виноробня Іраче. У стіні виноробні спорудили два краники – один для води, а з другого ллється червоне вино. Фонтан вина відкритий щодня з 8 ранку до 8 вечора – будь-яка людина може зайти та випити місцевого вина.

Вино у цій місцевості роблять понад вісім століть і традиція виноробства тісно пов’язана з паломництвом Святого Якова. Традиція пити вино – це не про пияцтво. Вино допомагало долати довгі та важкі етапи шляху, зміцнює імунітет та поєднує пілігримів за спільною вечерею, додаючи тепла у відносини незнайомих людей.

Я підійшла до фонтану, коли в нього зібралася купа пілігримів. Хтось дістав свою складану склянку, хтось – як я з однією пляшкою, вилила воду, скуштувала вина – непогане молоде червоне. Ми стояли біля фонтану, було якось по-дитячому весело дегустувати вино на доріжку. Налила у свою пляшку трохи – вирішила поснідати щільно і випити його з тортильєю. Ранок був прохолодний, поки води пити зовсім не хотілося.

А дорога була мальовнича: то петляла низькорослою дібровою, то виходила на мальовничі пагорби. Йшлося дуже браво і шлях був різноманітний. Вдалині на пагорбі стоїть напівзруйнована фортеця-замок IX століття, де похований король Памплони – Санчо Гарес I. Біля неї видно село Вільямайор-де-Монхардін, а в ній романська церква Сан-Андрес, де зберігається срібний хрест XIII століття. Між іншим це найдавніший у Наваррі хрест – його використовують для урочистих релігійних процесій.

До найближчого села Арроніс від Іраче пройшла близько 10 км лісом та пагорбами. Там і зупинилася – щільно поснідати і відпочити. Наступні 12 км не передбачалося ні сіл, ні місць для відпочинку.

У кафе підійшли ще кілька знайомих пілігримів: іспанець із собакою, Джентльмен у капелюсі та метелику, ще парочка знайомих обличч. Всім привіт: – Ола! Хтось жує свою булку на сходах біля кафе, хтось як я – замовляє міцний сніданок та каву. Світить сонечко, всі перекидаються жартами, запитаннями-відповідями. Душевно! Випила вина, набрала у пусту пляшку води та пішла далі.

Далі на мене чекали дивовижно красиві поля на пагорбах – відрогах древніх гір. Горбиста місцевість ніби в долині, яку проорав хтось великий і сильний. Можливо, це попрацював стародавній льодовик? Читала, що років десять тому на цих полях теж росли виноградники, але вирощувати виноград набагато складніше, ніж засіяти поле кукурудзою. Ландшафт залишається тим самим, але водночас змінюється.

Ближче до обіду дійшла Лос-Акроса – невелике містечко, у якому є лише один альберго муніципаль і приватний. Хтось зупинився там, багато хто пішов далі. Я була сповнена сил, щоб йти в Сансоль, де я побачила приватний альберго у старовинному паласіо. Але треба було трохи відпочити та перекусити.

На головній площі були відкриті бари, гасило багато знайомих пілігримів. Я вирішила тут перекусити і не помилилась. Дуже смачні пінчоси опинилися у барі Comidas. Спробувала мариновані анчоуси з оливками, крокетс – місцевий варіант картопляників із начинкою із сиру, креветки на шпажці. Запила все келихом лимонного пива – дуже смачно!

Потім за столик підсіли інші пілігрими – побалакала з ще однією канадкою, яка за годину вирушала автобусом до Логроньо – її Каміно закінчився ось тут, просто в цьому приємному барі.

Де зупинитися в Лос-Акрос:

• Municipal albergue – дуже тісні кімнати, маленька кухня та вітальня. Тобто це стандартний церковний хостел, але достатньо великий на 70 ліжок.
• Hostal Suetxe – фактично це простий готель з двомісними номерами. Охайні номери, гарне розташування. Внизу є два автомата, які продають гарячі напої та снеки. Автомати приймають оплату картою.

А я підкріпилася і пішла далі – дивно, але останні шість кілометрів йшлось якось легко і не напружено. Я зупинялася біля виноградних лоз, знаходила рештки винограду після зібраного врожаю, їла стиглий і вже трохи п’яний виноград, від чого мені ставало неймовірно тепло і затишно.

Мене наздогнала жінка років 65-ї – британка, яка не захотіла назвати своє ім’я, коли ми розмовляли кілька днів тому в одному з Альберго. Ми з нею стартували в один день і бачилися щодня, але жінка була трохи ексцентричною, іноді не віталася, а іноді починала без зупинки балакати.

І тут ми теж розмовляли, поки йшли разом дорогою. Вона розповіла, що це її восьмий раз на Каміно Франсез. Я здивувалася і запитала, попередньо попросивши вибачення за цікавість: чому весь час той самий маршрут? Вона відповіла: i like to see familiar things – люблю бачити знайомі речі, місця.

Для мене це було велике відкриття – багато хто вважає, що Каміно це вихід із зони комфорту. А ось у британської тітоньки все навпаки – вона восьмий раз ішла одним і тим же маршрутом, щоб не виходити з цієї самої зони. Чи з якихось інших причин?

Справа в тому, що я якраз люблю різноманітність, і намагаюся вибирати різні маршрути, навіть якщо повертаюся до однієї країни. Мені завжди здавалося, що в світі стільки всього різного й цікавого, що витратити багато років на одне й те саме – це як даремно витрачати своє життя.

А ця жінка знає кожен куточок Камін, пройшла всі альтернативні варіанти шляху, побувала у всіх муніципальних альберго, знає більше, ніж усі путівники. Може, вона пізнала якусь свою суть і глибину Каміно Франсез? Досі думаю про це і не можу визначитись.

Погода була чудова – невеликі хмари наповзли на небо, було зовсім не спекотно. Я дивилася як вдалину тікає дорога, як на пагорбі з’явилася дзвіниця церкви в селі Сансоль. Там на мене чекав дуже затишний та оригінальний альберго Palacio de Sansol. Це реально великий паласіо, який тепер став готелем з апартаментами та кількома кімнатами для пілігримів.

Увечері я нікуди не пішла, замовила вечерю в Альберго, поїла якийсь дивний суп, на друге дали магазинну тортилью. В черговий раз розчарувалася – під час карантину мені не траплялися альберго зі смачними вечерями, настав час зав’язувати з таким харчуванням. Спроба заощадити на пілігримах таким господарям прибутку не принесе. Вночі пішов дощ, якщо завтра він не припиниться, то доведеться йти у мокрих кросівках.

Де зупинитися після Лос Акрос:

• Palacio de Sansol – гарний сучасний альберго, розташований всередині готелю (на верхньому поверсі), чиста простора кімната, декілька душів та туалетів, можна замовити вечерю та сніданок. Я зупинялася саме тут – сподобалося все, окрім вечері – була якась несмачна.
• Albergue Karma – хостел у Сонсоль, який тримає пілігрим зі стажем, який пройшов не одне Каміно, працював волонтером в інших альберго і допомагає пілігримам за можливістю, якщо ті вдячні і поводяться чемно. Недорого, аскетично, якщо зхстел повний – готують спільну вечерю для пілігримів.
• Hostal Rural San Andrés – Це гарний хостел у маленькому селі Торрес-дель-Ріо прямо на Каміно (за пару км від Сонсоль). Пропонують чудову страву дня та сніданок.

День 7: Сонсоль – Логроньо

22 км, важкість *

Ранок туманний і сипле дрібний дощ. Ех! доведеться йти і шльопати в сітчатих кросівках. Ну що вдієш – треба йти.

Вийшла в сірих сутінках, вулиці відбивають ліхтарі, починає світати, але сонце я сьогодні побачу тільки на заході сонця. Зараз і не віриться, що в такій темряві десь там зверху є сонце. Перші кілька кілометрів, і я вже стою на пагорбі над містечком Торрес дель Ріо.

Сюди прагнули багато пілігримів – тут знаходиться церква Сан-Андрес і церква Сан-Сепулькро, побудована тамплієрами у XII столітті. Вважається, що її форма копіює восьмикутну Святу Гробницю в Єрусалимі, якою володіли тамплієри під час хрестових походів.

Пізніше я зустріну француженку Мірей і її німкеню Крісті – вони скаржаться на антисанітарію в Альберзі в Торрес дель Ріо. Добре, що я сюди не дійшла, а переночувала у своєму чудовому паласіо.

Зупинилася в барі на чашку кави, щоб трохи зігрітися та обсохнути. І правильно зробила – коли кава була допита, припинився дощ. І я пішла виноградними полями під низькими хмарами. Було не холодно, тільки сиро. Ноги не встигли промокнути.

Пройшовши 10 кілометрів такими пагорбами і виноградниками, я побачила вдалині містечко Віана. Спуск до Віани нагадав мені ландшафти Тоскани. Я наближалася до кордону Наварри та Ла Ріохі і тут починалася справжня Тосканщина. Ну дуже схожі види та кипариси – іноді хотілося протерти очі: я начебто в улюбленій Італії.

Віана – старовинне місто, засноване в 1219 наваррським королем Санчо VII Могутнім. Місто на пагорбі захищало королівство від Кастилії. На головній площі міста височіє кафедральна церква Санта-Марія-де-ла-Асунсьйон, побудована в XIII-XIV ст.

Я якраз прийшла до 11 години – у церкві йшла меса. Зайшла всередину, подивилася оздоблення та вийшла, щоб знайти десь поснідати. Довго шукати не довелося – відразу збоку церкви виявила бар El Bordon. А в ньому мої улюблені пінчос та кава.

Поки я поїла, закінчилася меса – вулиці повеніли людьми. Пішла прогулятися містом, знайшла зруйновану та частково відреставровану церкву цистерціанців XIII століття Сан Педро. До середини XIX століття вона виявилася майже зруйнованою, зараз є доступ у руїни, що збереглися. Вийшов такий собі музей просто неба.

Щоб вийти з міста довелося попутати – я пропустила потрібний покажчик і намотала зайвий кілометр. Повернувшись на Каміно, пішла вздовж чиїх городів і дач, знову знайшла інжир – десерт після сніданку мені не завадив.

Шлях йшов вздовж виноградників і полів – моїм маршрутом проходила якась місцева велогонка. Кілька разів проїхали велосипедисти і за маршрутом стояли групи підтримки. Потім перейшовши через трасу пішла в бік Логроньо. Закінчувалась Наварра, я підійшла до знаку кордону з Ла Ріохою. Тут же була й околиця Логроньо.

До міста увійшла через арочний міст П’єдра через річку Ебро. А так як у мене не було чітких планів по ночівлі, зайшла в перший альберго. Побачила на вході француженку Мірей і подумала – вона напевно обрала щось пристойне.

Як я помилялася! Альберго був найбільш паршивим на всьому моєму маршруті. Два туалети та два душі на 24 ліжка. Усі спали носа до носа. Гучно, холодно, бруд. Блін був момент, що я хотіла плюнути на ті 12 Євро і піти кудись ночувати в інше місце. Але вирішила залишитися – погуляла містом, вийшло сонце і якось полегшало.

Логроньо

Сонце завжди піднімає настрій. Воно висвітлило церкву Сантьяго. На фасад її піднесено постать св. Якова. Можна ще заглянути до найдавнішої у місті церкви Сан Бартоломе, присвяченої св. Варфоломію, апостолу, який проповідував у Малій Азії та Вірменії, де його шлях закінчився – з Варфоломія живцем здерли шкіру. На фасаді церкви зображені сцени з життєвого шляху святого.

А ввечері, в пошуках кафе, де можна було б поїсти, я натрапила на вулицю барів. Це було якесь дивовижне місце, про яке я навіть не здогадувалася. Як за помахом чарівної палички о 19:30 відкрилися всі бари на вулиці Сан Хуан, і тут же привалило багато людей.

Це потім я дізналася, що у 2013 році Логроньо був визнаний столицею іспанської гастрономії. На вулицях Сан Хуан та Сан Лаурель розташовано понад 50 барів. Тут кожні двері – це бар зі своєю особливою історією та унікальною спеціалізацією.

У Логроньо існує традиція – серфінг барами. Цю традицію переходити із закладу до закладу називають тут “стежкою слонів” – багато хто вивалювався на вулицю із тутешніх барів із розпухлим носом та на чотирьох кінцівках.

Я до такого не дійшла, але яке ж свято шлунка я собі там влаштувала: тапаси та вино, багато різних тапас та три (або чотири) келихи вина. Пила Ріоху – резерву та кріанця. Резерва – витримане більше трьох років, кріанцю молодший – від 1,5 до 2 років.

Закуски з сиром та хамоном та конфітюром, з креветками, з якимись сирними штуками. Я вже всіх не згадаю. Я заходила у різні місця, щоб спробувати майстерність різних кухарів. Вони не підвели. Рекомендую – вулиця Сан Хуан та Сан Лаурель! І затримайтеся бодай на один вечір у Логроньо!

Де зупинитися в Логроньо:

• Муніципальний альберго – звичайний муніципаль з тісними кімнатами, з власною кухнею і невеличким патіо для сушіння речей. Ціна 10 євро компенсує всі недоліки.
• Хостел та кафе Winederful – чудовий приватний хостел з чистими кімнатами, душами, ліжка кабінки – можливість отримати приватність в загальній кімнаті. Гарне розташування в центрі міста.
•  Hostal La Numantina – дуже гарні недорогі двомісні номери в центрі Логроньо.

День 8: Логроньо – Нахера

30 км – важкість **

З ранку я прямую жовтими стрілками до виходу з історичної частини Логроньо. Перед виходом з Старого міста бачу так званий пам’ятник пілігримам. Насправді це пам’ятник учасникам щорічного благодійного походу з Логроньо вздовж річки Ербо. Але він дуже вписується в тему пілігримства.

Зайшла до кафе перекусити свіжою випічкою та кавою кон-лече (з молоком). А далі шлях повів мене спочатку через міський парк, такий акуратний і продуманий, з газонами, що самополиваються, з дитячими і собачими майданчиками. А потім по кипарисовій алеї до приміського парку Грахера навколо однойменного озера – місця відпочинку містян. Тут і пляжі, і теж майданчики – дитячі та спортивні, зони відпочинку з лавками та столиками, джерела з водою – все для людей.

Пішохідним мостом переходжу велике шосе, а на віддаленому пагорбі видніється величезний чорний силует бика, відомий усім як один із символів Іспанії. Це бик Осборна, і його історія дуже цікава.

Історична довідка – про биків Осборн

Я багато подорожую по Іспанії і бачила цей чорний силует здоровезного бугая – символ торгової марки Осборн у багатьох місцях країни. В нього доволі цікава історія як виявилося. Хочу нею поділитися.

У 1956 році дизайнер Маноло Прієто у складі рекламної агенції Sahuquillo розробив емблему у вигляді бика для хересного бренді “Veterano” торгового дому “Osborne”, яку передбачалося використовувати як на етикетках пляшок, так і на рекламних щитах, встановлених уздовж доріг. У листопаді 1958 року вздовж іспанських автострад з’явилися перші фігури бугаїв: чорні силуети заввишки 4 метри з написом білою фарбою на боці Veterano.

У 1961 році биків почали робити семиметровими та з листового металу, щоб уникнути погодних ушкоджень. У 1962 році в Іспанії був прийнятий перший закон про рекламу на дорогах, що наказує розташовувати рекламні щити не ближче 125 м від дороги. Видалені на таку значну відстань силуети бугаїв стали менш помітними, і висоту фігур збільшили до 14 м.

У 1988 році новий закон заборонив будь-яку рекламу вздовж доріг, тому назву торгової марки Veterano на бичачих боках зафарбували, але самі постаті залишилися стояти на пагорбах уздовж автострад. У 1994 році набув чинності Загальний регламент автомобільних доріг, згідно з яким повинні були прибрати всі без винятку рекламні щити.

Однак різні автономії Іспанії, муніципалітети, культурні асоціації, артисти, політики та ЗМІ вступили на захист фігур, і восени того ж року іспанський конгрес депутатів ухвалив спеціальний закон, який визнає бика “культурним та мистецьким елементом іспанського пейзажу”.

А в грудні 1997 року Верховний суд Іспанії визнав силует частиною культурної спадщини країни: “вони (бики) вже втратили свій початковий рекламний зміст і повністю злилися з пейзажем; основою їх збереження є безумовний естетичний і культурний інтерес, який вони представляють”. В даний час на території Іспанії знаходиться 91 бик Осборна.

Шлях вздовж виноградників

Цей день був не дуже важким через спеку – невеликі пагорби і чудові виноградники вздовж шляху. Але подолавши 30 км я відчула, що дуже втомилася. Було дивовижно жарко для середини жовтня, а спека не надає бадьорості на шляху.

Ріоха – цей дуже красивий регіон, який є частиною Французького шляху. Він мені сподобався мабуть найбільше за красу сільських доріжок, виноробні і нескінчені поля. Я люблю таку красу. Кажуть навесні тут яскраво зелені поля, а вдовж доріг квітнуть маки. Але восени теж свою краса: червоніє листя винограду, залишаються підбродивші ягоди на кущах. Все це пахне осінью і врожаєм.

Ла-Ріоха, найменша автономна область Іспанії. Походження назви автономії дуже просто: тут протікає річка Оха – притока Ебро. Кастильською мовою “річка Оха” звучить як “Ріо де Оха”, і якщо вимовляти разом, то і вийде “Ріоха”. Вина Ріохі відомі у всьому світі, а вирощувати виноград тут почали ще давні фінікійці та кельтибери.

У Наварреті є руїни середньовічного шпиталю для паломників Сан-Хуан-де-Акре. Портал, що зберігся від нього, служить воротами місцевого цвинтаря. Місце славиться на весь регіон своїми керамічними виробами, поряд із церквою навіть пам’ятник гончарям встановлено.

Так полями та виноробнями я підхожу до містечка Наваретте, де із задоволенням входжу до бару, щоб випити пива з лимоном. Стоїть страшна спека – хочеться пити, їсти зовсім не хочеться. Але перед тим я зазирнула до чудового собору XVI віку Санта-Маряя-де-ла-Асунсьон. Дуже красива церква зсередини і має власне маленьке каділо-ботафумеро, що підвішане під стелею.

Наступний акцент на Шляху – Пойо де Рольдан – пагорб Роланда, місце легендарного поєдинку між графом Роландом та велетнем Феррагутом. На пагорбі стоїть складений із великих річкових каменів “намет”. За однією версією Роланд убив Феррагута точно кинувши у супротивника камінь.

За іншою версією билися вони три дні і три ночі, і Феррагут повалив Роланда, але той вивернувся і вбив велетня ударом кулака в пупок – єдине вразливе місце. Після цього всі ферагутові лиходії розбіглися, а Роланд звільнив полонених, що нудилися в ув’язненні, і був проголошений кращим воїном серед християн. У народі живе переказ про те, що тут закопаний скарб – плата місцевих жителів галлам на чолі з Роландом за визволення від велетня.

Нахера

Нахера (наголос на А) – містечко, яке до XI століття було столицею і Ла-Ріохі, і Кастилії, розташоване на берегах річки Нахерільї серед скелястих пагорбів, що дали місту свою назву. Naxara арабською означає “місто між скелями”.
Нахера славиться Королівським францисканським монастирем Санта-Марія-ла-Реаль, побудованим у середні віки орденом бенедиктинців.

За переказами, монастир заснований на місці, де король Наварри Санчо III, переслідуючи на полюванні птаха, виявив у покинутому гроті статую Діви Марії.

Пізніше король наказав спорудити тут монастир і притулок для пілігримів. Дзвін був піднятий з печери і на ньому латиною накреслили девіз Наваррської Корони: “Здоровий і вільний дух: на славу Бога і свободи батьківщини …”. Також на згадку про чудову знахідку короля дона Санчо тут заснували чернечий орден де Ла Терраса – на честь маленького глечика біля ніг Пресвятої Діви.

У ніші головного ретабло монастирської церкви знаходиться поліхромна романська скульптура Діви. Вважається, що це є чудотворний образ. А під хорами церкви збереглася печера, де, за переказами, король Наварри знайшов легендарний образ.

Де зупинитися в Нахера

• Albergue de peregrinos de Nájera – стандартний муніципальний альберго за 6 євро, є кухня, достатньо місця у спальнях з двоповерховими міцними ліжками.
• Albergue Puerta de Nájera – приємний приватний альберго в центрі старого міста. Саме тут я зупинялася під часКаміно. Кімнати трохи тісні, аде чисті та затишні. Є можливість попрати речі, сушарки на міні-балконі та вікнах.

День 9: Нахера – Санта-Домінго

21 км, важкість *

Чудовий етап з одним з найкрасивіших місць на шляху (на фото вище). Воно розташоване десь посередині між Нахера та Санта-Домінго – спочатку підіймаєтеся на пагорб, а потім бачите ось таку дорогу. Вона як втілення Шляху Сантьяшл – я аж розплакалася, коли все це побачила.

Але трохи по-порядку.

З Нахера вийшла вранці і пішла між пагорбами , в яких колись люди жили в печерах. Червоний крихкий камень був дуже зручним для будівлі печер. Потім знов потягнулися чарівні поля Ла-Ріохи. Йти було легко і приємно.

Йду крізь невелике селище Азофра і проходжу в Струенья. Навколо розкинулися поля для гольфу – тут резиденція головного в Ла-Ріоха гольф-клубу. Стрункі ряди однакових новеньких котеджів на акуратних вулицях, людей немає взагалі, наче вимерли всі – на мене це справило якесь гнітюче враження. Десь чула, що в Іспанії багато такого пустого житла – дивно, що в ньому ще не живуть “окупаси” – люди, що захоплюють незаконно чужу приватну власність.

І зовсім скоро прийшла в Санто-Домінго-де-ла-Кальсада, де заселилася у величезний на 220 місць альберзі “Каса дель Санто” (“Дім Святого”), і, трохи перепочивши, вмившись-виправшись, пішла гуляти містом.

Санта-Домінго

Попрала речі, помилася, трохи відпочила та пішла гуляти містом – дивитися його і шукати вечерю.

Місто названо на ім’я Домінго Гарсіа – пустельника, який проживав тут у другій половині XI століття і присвятив себе благоустрою місцевого відрізку Шляху Сантьяго. Облаштування “свого” відрізка Каміно відлюдник почав з того, що прорубав широку просіку через важкопрохідну хащу між Нахерою і Редесіллям, і поступово перетворив її на справжню дорогу, вимостивши каменем. Збудував міст через річку Оха, спочатку дерев’яний, потім – кам’яний, церкву, лікарню та притулок для паломників. З цієї причини він отримав прізвисько “де-ла-Кальсада” (“calzada” іспанською якраз і означає вимощену дорогу), а пізніше був визнаний небесним покровителем іспанських інженерів.

Собор Ель-Сальвадор розташований на площі Святого, як і його дзвіниця, що окремо стоїть під назвою “Краща дівчина Ла-Ріохі” – сімдесятиметрова барочна вежа вважається найвищою в Ла-Ріосі. Як і колишня лікарня для паломників та старі муніципальні споруди. На неї є гарний вигляд з дворику муніципального альберго ))

Приємне містечко, симпатичні вулички з гарними балконами на старовинних будинках, гарний спокійний вечір, але втома все-таки дається взнаки. Тому пішла спати.

Де зупинитися в Санто-Домінго

• Albergue de peregrinos Cofradía del Santo – дуже гарний муніципальний альберго на 220 місць, тобто в цей день можна не бігти за дешевим місцем )))Великі душі й туалети, багато місця між ліжками, декілька розеток на кімнату. Мені там дуже сподобалося.
• RoomConcept Hostel≫ – дуже чистий та симпатичний хостел з окремими одномісними кімнатами за адекватну ціну.
• Hostal la Catedral≫ – хостел з окремими 1-2-3-місними номерами, що коштують відносно недорого. Є ліфт, що радує пілігримів після довгого переходу.

День 10: Санта-Домінго – Белорадо

24 км, важкість *

Встала о 6, бо спати у великій кімнаті, де збирається 12 пілігримів просто неможливо. Добре, що є багато туалетів – не треба стояти у черзі. Зібралася і вийшла ще у темряву – жовтень, сонце стає після 8 ранку. Над полями лежав туман, а за містом закінчилися ліхтарі – довелося знову дістати свій ліхтарик, щоб спокійно йти грунтовою дорогою. Такі самі ліхтарі бачила десь попереду.

Почало холодати – середина жовтня вже невисокий сезон і мені дуже пощастило з погодою у попередні дні. Отже погода натякала – завершуй цього разу свій маршрут, далі такого тепла вже не буде. Може десь на Португальському маршруті ще доволі жарко, то на півночі Іспанії зранку вже треба вдягати фліску і куртку.

Сьогодні після невеликого селища Граньйон закінчується дорога Ла-Ріохою, і починається автономна область Кастилія і Леон. Їх поділяє величезний щит біля дороги із зазначенням міст та відстаней нового етапу Шляху Сантьяго. Кастилія та Леон – найбільший регіон Іспанії, розташований на плато Месета. Пейзаж цієї області рівнинний сільськогосподарський, лише зрідка монотонність рельєфу порушується невеликими пагорбами.

Белорадо

Потім Шлях веде до Белорадо, розташованого на берегах річок Вердеанчо і Тирон. Замість стрілок або черепашок у бруківку міста вмонтовано металеві таблички з відбитками рук та слідами взуття олімпійських чемпіонів. А також одної особливої знаменитості – Мартіна Шина, головного героя, і Емільо Естевеса – режесера фільму “The Way“, який став натхненням для мільйонів, щоб одного дня зібрати рюкзак і піти у Каміно де Сантьяго.

Ще тут є кілька альбергів, і багато пілігримів розташовуються вже на відпочинок – закінчується черговий “офіційний” етап. І я зупиняюся тут у чудовому приватному альберзі (муніципальний у той час був зачинений).

Де зупинитися в Белорадо

• Hostel.B – чудовий хостел в центрі Белорадо, на другому поверсі ліжка для пілігримів без двоповерхових, що дуже приємно. Гарна вбиральня, столова на першому поверсі, де пропонують сніданки. а також можна щось собі розігріти.
• Albergue MUNICIPAL El Corro – дешевий і простий, але чистий хостел для пілігримів, кухні немає, є столова та мікрохвильовка.
• Albergue Cuatro Cantones (Exclusivo para Peregrinos) – Комфортний альберге, чудовий сад і басейн для відпочинку та освіження після довгого дня на Каміно. Номери комфортні, а ванні кімнати чисті. Влітку працює басейн.
• Hotel La Huella Del Camino – недорогий пансіон розташований прямо на Каміно. Номери дуже просторі і чисті. З них відкривається вид на сад і церкву. Надається вечеря за вигідною ціною.

День 11: Белорадо – Сан-Хуан-де-Ортега

24 км, важкість*

Схоже погода вирішила остаточно змінюватися у бік холодів – зранку було сухо, але з роту йшла пара. Довелося вдягнути на себе куртку. Сьогодні день переходів між полями і посеред лісу, але приємними стежками. Весь день на небі висіли хмари, але увечері навіть виглянуло сонце.

Зупинятися в найближчому селі Тосантос на сніданок було ще зарано, отже я пішла далі – запланувала плотно поїсти вже у Вільяфранка.

Не доходячи до річки Ока Шлях проходить повз руїни мосарабського монастиря IX століття Сан-Фелікс-де-Ока, від якого залишилася лише купа каміння.

Дійшла за пару годин до Вільяфранка-Монтес-де-Ока з церквою XVIII століття Святого Сантьяго, славну своїм скульптурним барочним чином святого та оригінальною чашею для води – натуральною перламутровою мушлею, привезеною ченцями з Філіппін, найбільшою на Шляху.

Було досить прохолодно і єдиному відчиненому барі Nuevo Meson Alba набилося дуже багато пілігримів – всі вже втратили свої калорії на шляху, і їли зовсім не каву з круасаном. У дванадцятій годині тут вже замовляли гарячі блюда і пили вино. Я подумала, що каву я можу випити після смачної паельї. І келих червоного теж не завадить.

Наступні більше десятка кілометрів проходять через густі соснові і дубові ліси, через які прокладена грунтівка. Нею і йдуть пілігрими. Йшла цим лісом якось довго – якийсь момент він почав здаватися нескінченним. У якийсь момент я зрозуміла, що за лісом якраз і знаходиться Сан-Хуан-де-Ортега – маленьке село, в якому є парочка альбергів, церква та монастир. У 2021 році вибір житла був небагатий – альберго в монастирі через ковідні обмеження був закритий. Залишався тільки дуже маленький альберг і дорогий готель.

Я вирішила підстрахуватися і зателефонувала в альберго – на моє щастя там залишалося вільною одне ліжко і я попросила забронювати його для мене – я буду в вас за 20 хвилин, не віддавайте його нікому!

Сан-Хуан-де-Ортега

Містечко названо так селище на честь одного з учнів святого Домінго де Ла Кальсада, святого Хуана де Ортеги, який продовжив будівництво мостів, доріг, притулків для паломників і церков вздовж Каміно де Сантьяго – від іспанського “ортига” – “крапива”. заснував у 1150 році серпневий монастир.

Церква Сан-Ніколас де Барі, в якій похований сам Сан Хуан Крапивний була зачинена, а жаль. Там чудовий пізньоромансько-ранньоготичний інтер’єр та готична гробниця її засновника. І насправді мощі святого Хуана де Ортеги спочивають саме тут у простому романському кам’яному саркофазі.

Де зупинитися у Сан-Хуан-де Ортега

• Alojamiento El Descanso de San Juan – маленький альберго на 8 місць, на першому поверсі є бар і піцерія, піца до речі смачна. А ще тут є камін, від якого в холодну погоду дуже тепло.
• Alojamiento Rural La Henera – апартаменти з гарними умовами – чудовий варіант, якщо в вас є компанія, з якою можна розділи вартість цього житла.
• Albergue parroquial de San Juan de Ortega – альберго при монастирі, непоганий, ведеться служба у церкві, ціна як за приватний, але місць набагато більше.
• Наступний альберго Hostel Atapuerca INpulso розташовані вже в Атапуерка – містечко, що розташоване на головному маршруті Каміно Франсез. Але до нього треба пройти зайві 6 км.
• Якщо вам не вистачить місця у Сан-Хуані – можна дійти до наступного альберго Albergue El Camino de Santovenia, який розташований на альтернативному маршруті для Бургоса (він йде не через Атапуерку). Тут верогідність наявності місця більше, ніж на основному маршруті.

День 12. Сан-Хуан-де-Ортега – Бургос

26 км, важкість **

Важкий день, через те, що частина маршруту по передмістю Бургоса, через місячні, які додали зайвої втоми і необхідності постійно зупинятися в барах заради туалетів. Але якось подалала, дійшла до Бургоса і була щаслива, що цей відрізок Франсез в цілому виявився найгарнішим і не дуже важким для мене.

Але все попорядку.

Вранці були хмари, які пішли тільки після обіду, коли я вже дісталася хостелу в Бургосі. Після Сан-Хуан де Ортегас стежка знов пішла по лісу. Перед ним я мала змогу обрати альтернативний маршрут – він довше, але має більш приємний вход у Бургос, веде вздовж річки перед Бургосом. Оригинальний маршрут веде вздовж аеропорту і по трасам – неприємна частина останні кілометри перед прибуттям у місто.

Але на головному маршруті є інші цікаві місця, наприклад – Атапуерка. Невелике містечко, яке нічим особливим не відрізняється, але його назва відома вченим антропологам усього світу. Саме тут знайшли рештки найдавнішої європейської людини в світі.

На виході із селища встановлено монумент Homo Sapiens – людині розумній, оскільки саме тут вчені знайшли його найдавніше європейське поселення. Розкопки Атапуерки є лабіринтом печер і галерей з багатотисячолітньою історією. Відкриття стародавніх поселень відбулося приблизно сто років тому під час проведення тут англійською компанією залізниці. Під час будівництва тунелю у горі відкрилися печери, вік яких лежить у межах від двохсот тисяч до мільйона років. Археологічні знахідки дозволили відновити образ давньої людини.

Далі був підйом на пагорб по великокам’яному насипу спочатку повз традиційний Крусейро – Хрест, а потім повз красивий металевий знак спеціально для пілігримів, напис на якому говорить, що тут чи не найкрасивіші краєвиди на окрузі у всій Іспанії. На мій погляд і погоду у той день – вид був так собі, але мабуть влітку чи на весні він більш вражає.

Далі був шлях вздовж траси і через маленьке село Карденуела-Риопико, де я побачила славновідомий мурал пілігриму, що тягне з собою все, що йому треба вдома. Але насправді легкість, з якою ми йдемо в Каміно – є одна з великих цінностей шляху, залишити хоча б на якийсь час всі важкі проблеми і інший мотлох позаду, насолоджуватися шляхом і свободою від зайвих речей.

Де зупинитися в Бургосі:

• Hostel Catedral Burgos – гарний приватний хостел в центрі Бургоса, я тут зупинялася, сподобалося – чисто, кімнати для жінок та чоловіків роздільні (це гарно, тому що кожна кімната має свій душ-туалет.
• Albergue de peregrinos Casa del Cubo y de los Lerma – муніципальний недорогий альберго в центрі старого міста за пару кварталів від собору. Навпроти є гарний бар зі смачними тапас.
• Mola! Hostel Burgos – – непоганий хостел в центрі Бургоса, ціна найнижча в приватних хостелаї міста.

Маршрут з Бургоса в Леон – поки що у планах

Ділянка від Бургоса до Леона досить одноманітна і нудна – це так звана Месета яка тягнеться через всю Кастілью-Леон. І багато пілігримів цю ділянку або проїжджають автобусом, або не йдуть зовсім, якщо Шлях, як у мене, розбитий на кілька років.

Я би із задоволенням пройшла, якщо одразу вирішила йти весь Французький шлях. А ось окремо пройти саме по Месеті, щоб закрити цей незакінчений Гештальт – досі не вирішилася. Сподіваюся на те, що все ж таки пройду весь Французький одним махом у найближчі роки.

Каміно Франсез – з Леону до Сантьяго де Компостела

Друга частина Каміно Франсез – її я пройшла в 2016 році. Це був мій перший досвід Каміно – трохи несвідомий і веселий. Я майже нічого не знала про маршрут – просто купила квитки до Іспанії та пішла.

Я майже не готувалася інформаційно, хіба що прочитала пару звітів “бувалих”, щоби підзарядитися енергією для майбутньої поїздки. Завантажила парочку путівників, якими так і не скористалася, задала кілька  питань на форумі і в “приватні” інфікованим – ну, тим, хто вже пройшов і не раз Каміно, намітила точку старту і закінчення Каміно (від Леона до Фіністерри), купила внутрішні перельоти і улетіла на зустріч з невідомим!

Жодних чітких планів, конкретики, лише очікування дива. А за підсумком – це була моя найкраща підготовка до нової подорожі. Завдяки спонтанності та відсутності планування, Каміно розкрило мені багато чудес.

Купивши в Леоні невелику карту, я пару днів намагалася увігнати себе в рамки рекомендацій написаних на папері. Але потім “забила” на це заняття і повністю поринула в Процес: йшла стільки кілометрів, скільки хотілося моєму тілу і душі. Свідомість в цей момент трохи згасла, поступившись місцем відчуттям. Я співала пісні, якщо співала моя душа, йшла з попутниками чи одна – і це теж було за велінням серця.

Трохи логістики: з Мадриду до Леона

Приїхати до Іспанії влітку і вдягнути на себе всі теплі речі – отак сюрприз! Хмари висіли над Мадридом і зовсім не тішили перспективою дощової погоди. Мені звичайно не загрожувало промокнути під дощем: від хостелу до підземки менше п’яти хвилин ходьби і з неї я одразу потрапляла до будівлі залізничного вокзалу. Але все ж таки дивно було мерзнути в південній країні.

Чергові страйки залізничників пригнали мене на вокзал за півтори години до відправлення Леонського поїзда. Я мала переконатися, що нічого не скасували, а якщо й так, то приймати рішення на чому добиратися до точки старту. Мені пощастило – мій потяг подали на перон за 15 хвилин до відправлення, яке відбулося вчасно.

Година сну у вагоні другого класу, і година втикання у навколишні ландшафти. Ось і весь переїзд. Але на підступах до Леона, придивившись до людей, що йшли вздовж колії мене пробив озноб: я побачила перших пілігримів. Дивне почуття змусило мене прилипнути до вікна і жадібно вбирати їх силуети. Це не міф, не легенда, не вигадки з інтернету. Ось вони йдуть, хто парами, хто поодинці з невеликими інтервалами один від одного Шляхом Сантьяго.

І ось Леон, вокзал, за скляними вікнами якого відкривається невелике за мірками Мадрида місто, і величезне за мірками Каміно. Перші зустрілися мені на шляху пілігрими – поляки, чоловік та дружина. Ми вітаємося, вони мене запитують про Шлях і я розповідаю, що тільки-но прибула в точку старту.

Вони розуміючими очима дивляться один на одного і кажуть, що той же шлях – від Леона до Сантьяго пройшли рік тому, а тепер закінчили перший відрізок – Сен-Жан – Леон, і завтра вирушають у Сантьяго на поїзді, завершити повний цикл і отримати компостеллу (сертифікат паломника). А потім вирушать у португальську Фатіму.

Світ так дивно влаштований, в одній точці можуть стікатися десятки та сотні ліній доль. І ми ніколи не знаємо що і де з нами станеться. І яка моль тому виною, що змахнувши в чиємусь затхлому шафі своїми запорошеними крильцями і вилетівши на волю, здатна повернути колесо Сансари назад і зіштовхнути у величезному світі кілька доль…

Ці поляки зустрілися не тільки мені на шляху. Сергія Нагорного із супутницею Юлею зустріли їх на самому початку Каміно – у Сент-Жані, і потім у Сантьяго вже після їхнього повернення з Фатіми. Загалом якщо доля вирішила, що ви зобов’язані зустріти когось на своєму шляху, то обов’язково зустрінете.

Я пішла шукати свій перший альберго – хостел для паломників, де є все для поспати, помитися та поїсти. Мій вибір припав на муніципальний при монастирі: дешево та сердито (5 Євро у 2016 році). За п’ять євро тут можна переночувати в окремій жіночій кімнаті на 30 осіб, помитися, попратися і навіть поснідати за символічну суму (donativo). При поселенні я купила за 2 Євро свій перший у житті креденсіаль – паспорт паломника, в якому ставлять печатки при кожній ночівлі. Він ніби служить доказом того, що я пройшла Каміно при отриманні компостелли.

На поселенні похихикала з літнім британцем, він у свою чергу встигав жартувати з гарною італійкою і мені відповідати на кепкування. Потім ми пообідали за одним столом і трохи познайомилися. Його звали Джон і він гадки не мав що є така країна Україна, поставивши мені дивне запитання: а чи входить Україна до складу Євросоюзу? Я звичайно була злегка приголомшена, але не розгубилася і відповіла: поки що мріє про це…

Якщо я в Леоні, я вирішила прогулятися містом, пройшов дощик, виглянуло сонечко і не дивлячись на собачий холод я пішла розминати ще свіжі ноги. Зайшовши до супермаркету, купила плавленого сиру на сніданок (про халяву я не знала), і зайшла в інотеку – прибухнути їх іспанського червоного. До келиха вина мені покладався скромний тапас із ковбасою та шматочком сиру. Через його присутність на моєму столику я була атакована зграйкою голубів.

Сидіти в 13-градусному холоді за столиком інотеки, розглядати перехожих і битися з голубами посеред Леона було все ж таки веселіше, ніж слухати чихи і стогін втомлених пілігримів в альберзі. Головне не замерзнути до кісток, тільки холод і зміг мене погнати назад у притулок, де був гарячий душ, м’який матрац та мій гусячий спальник. І вай-фай, звичайно ж.

До 9-ї вечора я провалилася в сон, щільно заткнувши у вуха беруші. Дівчата різного віку та комплекції засипали. Завтра мій старт.

День перший: Леон – Оспіталь де Орбіго

33 км, важкість **

Ранній пійом – просто тому що виспалося, трошки нервую і навколо зашаріли пілігрими. Час. Сніданок в Альберго, одягти на себе всі теплі речі: футболку з довгим рукавом, фліс і ветровку. Закинути за плечі поки що важкий рюкзак і в дорогу!

На годиннику 6:30, повітря 6 градусів тепла (16 червня на хвилинку), з рота валить пара, з-за будинків сходить сонце. А душа співає – я ступила на стежку Шляху. Куди тут власне йти? Стрілки та мушлі вкажуть дорогу, хоча маю невелику мішленівську карту, якою я планую свій маршрут. Поки що планую…

Обійшовши ритуальне коло навколо величезного собору – адже Каміно паломницький шлях, тому всі доріжки та стежки обов’язково приведуть до церкви чи собору, точно не заблукаєш. Через черговий поворот виходить ватага молодих хлопців, які явно повертаються з вечірки. Горланять пісні на всю вулицю, і побачивши мене починають дружно співати щось про пілігримів, регочучи і тицяючи в мене пальцем. Мені смішно – я ж в іспанській ні бум-бум… Тому все сприймаю як жарт.

Якоїсь миті я помітила, що поряд зі мною крокує літній римлянин – ні слова англійською, тільки тицяє палицею в потрібному напрямку. Так мило.. Він йде з Мадрида в Ов’єдо, це інший шлях – Сан-Сальвадор, який не закінчується в Сантьяго де Компостела. На розпутті ми прощаємося, хоча пройшлися разом якихось 20 хвилин. Це перший мій попутник, мовчун та симпатяга. Але обійми відкриті й щирі, чим викликають перше захоплення, від якого стає тепліше. Buen Camino!

Прощальне Леонське фото біля Парадору (колишній притулок для прочан – тепер зірковий готель для туристів) і я вирушаю у бік аеропорту, у компанії десятка пілігримів спереду та ззаду. І чим рівніша дорога, тим більше людей на ній. Дорога з людей, які йдуть Шляхом – кожен по своєму.

Відрізок Каміно від Леона до Оспіталь де Орбіго не найприємніший. Стежка весь час веде вздовж траси, проносяться машини та фури. Рідкісні селища нудні та непривітні, і не у всіх є кафе, щоб перевести дух за чашкою кави. Багато пілігримів проїжджають його на автобусі.

Але зате є інші принади: біля одного з хат стоїть стіл, на ньому книга відгуків, друк – відзначитись у креденсіалі та кошик з печивом, горіхами та цукерками. Я здивувалася, зупинилася, відзначилася і тут з вікна виглянуло привітне вусате обличчя, простягаючи мені дві маленькі трояндочки. Buen Camino!

Печиво та пара льодяників можуть покращіти похмурий день та нудний відрізок шляху. Для мене все нове, тому кожний поворот мені цікавий. Але тим, хто вже пройшов 400 км, такий відрізок шляху радості не приносить. Багато хто його взагалі проїжджає автобусом…

А я жую печиво та бачу знайоме обличчя.

• Хочеш печиво? – Запитую я літнього британця, з яким бачилася вчора в Альберго. У відповідь на це здивовані сірі очі та рука, що приймає нехитрий дар.

Побалакавши трохи я бачу, що мене згадали і ми потихеньку починаємо тупотіти поруч, задаючи один одному нехитрі пілігримські питання: скільки мозолів уже в скарбничці, звідки і куди йду, чому вирушила в дорогу?

• Так, які мозолі – я ж тільки вийшла на стежку… З Леона ось і йду… А навіщо? – Люблю гуляти пішки. І не мучать мене особисті проблеми, хіба що питання світобудови іноді сколихнуть.

Так і йшли, вдихаючи автомобільні вихлопи та вивергання фур. Особливо приніс задоволення останній відрізок 7-8 км – тупо по стежці вздовж траси і повз полів. Думала, що злегка поїде дах, на самоті таке переноситься або стоїчно, або репетуєш на всю горлянку пісні… Дошкандибала до Оспіталь і до ладу не оцінила римський міст через річку Орбіго.

Оспіталь-де-Орбіго

Тільки після поселення в альберго і ледве теплого душу я пройшлася по місту і відобразила цю інженерну споруду. Хоча пройшовши в перший же день 33 км я думала, що сьогодні більше ногами користуватися за призначенням не зможу. Душ таки творить дива…

Альберго в Оспіталь обрала муніципальний, дуже аскетичний, але з душею. Заправляли там усім волонтери оспітальєро, а в окремій келії жив справжній чернець Мальтійського ордену, до якого ввечері всі охочі збиралися на задушевні посиденьки.

Але я спочатку вирішила поїсти і не дарма. Кухонька була хоч і маленька, але в ній багато веселого народу. Італієць Антоніо не розумів англійською, але ТАК готував пасту! І розповідав мені (звісно італійською), що іспанці нічого не тямлять у винах (ну звичайно ж тільки італійськевино має право на існування).

Марія-Лусія з Ріо, якій ось-ось виповниться 70 йшла Каміно насилу і сяючи розповідала, що це її третє і вона щаслива. Тому що ангели на її шляху допомагають їй і навіть один врятував, коли вона впала від болю в колінах – відвіз її в клініку, де їй суворо заборонили йти пішки.

Вона намагалася перекладати з італійської англійською, щіро ділилася променистою посмішкою, розповідала про дітей та онуків. Потім до нас приєдналися парочка – він із Німеччини, вона з ПАР. І в тісній кухні стало тепло і затишно, вино зігрівало тіло, а балаканина душі. Після нудних кілометрів це був бальзам на мозол, втому як рукою зняло.

Хотілося лише спати. Завтра новий день та шлях обіцяє нові зустрічі та дива…

Де зупинитися в Оспіталь-де-Орбіго

• Albergue parroquial Karl Leisner – альберго, що належить мальтійському ордену, простий, але є все, що треба.
• DORMERO Albergue San Miguel Hospital de Órbigo – гарний приватний альберго, це не просто місце, де можна прийняти душ, відпочити та поїсти, а навмисно створений простір для мистецтва, розбудови спільноти з урахуванням простору – ви не відчуваєте себе тісним у маленькому хостелі.

День 2: Оспіталь де Орбіго – Асторга

15 км, важкість *

День другий порадував ще на сході сонця, що виглянуло – погода налагоджувалася. Раннє піднесення – пілігрими почали возитися з 6 ранку. Взагалі це так дивно, щоранку прокидатися без будильника під чиюсь метушню, виповзати зі спальника і в темряві, ввімкнувши ліхтарик збирати свої манатки в рюкзак. Я робила це не в спільній кімнаті, а згрібати своє барахло в оберемок, виходити в коридор або на вулицю, якщо коридорів просто не було і на лаві сортувати, упаковуватися, розподіляти все по рюкзаку так, щоб він добре сидів на спині і все те, що могло швидко знадобитися в дорозі, завжди було під рукою.

Тобто спальник і сандалії укладалися в самий низ, потім змінні комплекти одягу та мильно-рильне, зверху був дощовик, їжа і потім додалася сумочка з документами, грошима, ліками та телефоном, яку я перші пару днів носила на боку. Коли до мене дійшло, що ліве плече розколюється від болю саме через цю маленьку сумочку, я сміливо її заштовхала в рюкзак і носила всі наступні дні всередині, дістаючи тільки вранці та ввечері. Пара копійок завжди лежали в кишені, і там же оселився телефон (він же фотоапарат, девайс для зв’язку з інтернет).

Тож я зібралася, приготувала на сніданок вівсянку. Ага, я приперла з собою 15 пачок швидкорозчинної каші і носила їх за спиною, повільно поїдаючи і ділячись із супутниками. Більше я так робити не буду… З собою я мав залишки багету і мадридського хамона і упаковку плавленого сирку. Добре поснідавши я зібралася в дорогу. За планом було дійти до Асторги, і бажано ще з десяток кілометрів після неї. Але я наслухалася ввечері захоплені вигуки про те, яке це гарне місто і вирішила – подивимося!

З альберго я вийшла разом із Джоном, який явно не наважувався спитати – підемо ми сьогодні разом чи ні. Та я не проти, ходімо! Дійшовши до перехрестя ми побачили дві стрілки і добросердна жінка, що проходить повз, вказала нам “правильний” шлях. Я навіть у карту не подивилася і потопала у вказаному напрямку.

За кілька кілометрів стежка з полів виринула все до тієї ж ненависної траси. О НІ!!! Я не хочу знову весь день йти і нюхати гази, що вилітають із анусів машин. Тільки не це. Заглянувши в свою карту і путівник Джона я зрозуміла, що є два варіанти – більш простий біля траси і для тих, хто як я любить скакати пагорбами. Повертатися не дуже хотілося, подивившись уважно в карту я побачила відгалуження путівця в потрібному мені напрямку. Ок, я йду туди.

Джона перспектива хекати пагорбами не спокушала і на перехресті ми побажали один одному щасливого шляху. Я пішла у бік села, мальовничих пагорбів і як з’ясувалося пізніше, моє чуття мене не підвело. Переважна більшість пілігримів йшли саме цією ділянкою шляху – там було красиво! Пагорби були майже пологі, сонце вставало все вище над обрієм і я не йшла, а летіла!

Пройшовши кілька годин і не доходячи до Асторги п’ять кілометрів я побачила щось незвичайне. На пагорбі після довгого підйому пілігримів чекає оазис серед полів і невеликих пролісків: Casa de los Dioses – Будинок Богів. На колишній фермі, де тепер живуть двоє людей облаштовано безліч місць для посидіти та відпочити, а на вході стоїть лоток із соками, кавою, їжею та фруктами. Все донатіво – можна залишити пару монет за бажання. Привітні люди запрошують тебе сісти.

Мені стало цікаво, що тут взагалі відбувається. Девід та його Partner – так себе назвала дівчина з Австралії, яку зачепила ідея служіння людям, що вона залишилася допомагати йому в чистому полі.

Девід: багато років тому опинився на руїнах старої ферми недалеко від Асторги і вирішив, що його життєва мета допомагати всім пілігримам, що проходять повз. Він купує продукти, прогулюючись вечорами до найближчого (7 км від ферми) магазину, носить воду з джерела, розводить багаття для приготування їжі – на фермі на той час не було ні електрики, ні води. Так він та його Partner живуть на фермі 365 днів на рік і готові допомогти будь-якому пілігриму.

Що їх спричинило таке життя? Та тільки Богові відомо, які трансформації в душі та думках відбулися, щоб піти на такий крок і робити свою справу день у день, щиро посміхаючись кожному, хто заглянув на вогник. Пілігрими з вдячністю залишають дрібні монети в ящику для пожертвувань і йдуть далі, а наступного дня на ці гроші пригощають наступних. І ось так кругообіг добра від мене до когось іншого, через провідника – Девіда та австралійську дівчину.

Я згадала вчорашнє оповідання Марії-Лусії про ангелів на Шляху, згадала свою сховану скептичну посмішку і мені стало не по собі. Так не буває, але ці люди, чим вони не ангели? Мені досі не дає спокою та зустріч, та простота, з якою ці люди зустрічали кожного, обдаровуючи простими частуваннями. Коли стикаєшся з таким служінням людям, в якому чистота і відкритість – це збиває з пантелику і руйнує роками збудовані конструкції розуміння світу.

На підступах до Асторги я зрозуміла зроблену мною вранці помилку. Я в досить вузькі бігові кросівки одягла товсті трекінгові шкарпетки. Навіщо? Я не знаю… У результаті піднімаючись на пагорб, на якому розташувалося старе місто, я відчувала різкий біль: нігті врізалися в пальці ніг і далі йти мені зовсім не хотілося. Тим більше з пагорба відкривалися божевільні краєвиди, місто було хоч трохи і туристичне, але таке гарне! І сенс мені мучити себе ще 10 кілометрами?

У підсумку о першій годині дня я заселилася в муніципальний альберго, побудований при монастирі на краю урвища і жодного разу про це не пошкодувала.

За п’ять євро було чудове ліжко, велика кухня з купою класного посуду (тільки штопора у них не було – непитущі чи що) і терасою з офігительним видом на долину. Прийнявши душ, повалявшись на ліжечку і пішла гуляти у пошуках супермаркету – хотілося їсти.

На головній площі був невеликий, але з великою різноманітністю продуктовий супермаркет, у якому я купила за півтора євро пляшку Шардоне, за три євро свіжу форель і зелень і помідори для майбутнього салату. У альберго знайшлося олія, сіль та спеції. І я влаштувала собі шикарний обід! За 6 євро я так об’їлася дуже смачною рибою, від якої і зараз при спогаді слинки течуть. Напилася вина з видом на навколишню красу, примудрилася пригостити знайомих пілігримів, що знову прибули, за минулим Альберго і відчути себе абсолютно щасливою!

Ні, все ж таки чогось не вистачало для повного щастя. Після сну я вирушила погуляти! Шорти, шкарпетки та сандалики допомогли забути, що ноги мої сьогодні боліли і я ледве приплелася до альберго. Місто красиве, купа соборів, свій власний фірмовий шоколад, Замок Антоніо Гауді, чудовий захід сонця, люди сидять на площі попиваючи пиво і вино з келихів. А мені чогось не вистачає!

Кондитерська та кав’ярня в одній особі на головній площі. А в ній – еклери! Ось, це воно, той останній паззл, здатний зібрати сьогоднішню картину щастя в єдине ціле.

Я сиділа посеред галасливої ​​площі, захід сонця хилив сонце за гори, мурашки бігли по шкірі, натякаючи, що настав час переодягнутися в штани або сховатися в спальник. А я не хотіла йти в Альберго, насолоджуючись останніми променями сонця.

Було нереальне навіть фізичне відчуття повного 100% щастя тут і зараз: від кожного ковтка правильної кави, від смаку заварного крему в еклері, вкритому шаром шоколадної глазурі – без обману, все як в ідеальних рецептах, і тіні від церковних шпилів на моїх ногах, і вітерець блукає. Все було фантастично живим і я не думала про вчора і завтра, я розчинилася зараз.

Де зупинитися в Асторзі

Albergue de peregrinos Siervas de María – чистий великий муніципальний альберго, в якому я зупинилася коли йшла Каміно. Розташований в центрі Асторги, з гарним краєвидом на долину. Є кухня, посуд, неподалік супермаркет – можна самостійно готувати їжу.

День 3: Асторга – Ель Ацебо

36 км, важкість ***

Асторга звичайно прекрасна, але я знову прокидаюся о 6-й ранку і збираю свій нехитрий скарб, щоб вирушити далі. Сьогодні я планую пройти трохи довше – близько 25 км, і тому трохи перекусивши йду разом з іншими пілігримами в ранкову прохолоду. Обіцяють теплий день, це тішить після двох холодних днів на шляху.

Переважна більшість пілігримів снідають у кафе по дорозі – це мій перший Каміно, я поки так не вмію і на всьому заощаджую *наступні роки так само буду снідати в кафе. Трохи розім’явшись ходьбою через пару годин у якомусь із перших містечок вони зупиняються на каві з якимось кексом, іспанським-круассаном або тартильєю (омлет з картоплею, буває навіть зі шматочками хамону та сиру).Я ж із вівсянкою, мені ж її треба якось прикінчити, а не носити до кінця Каміно. Я їм подвійну порцію з бананом, запиваю своїм же зеленим чаєм. І йду в дорогу.

Перші 4 км злегка нудно і йдуть вздовж полів, по дорозі невеликі села в кожному по одному-два альберго. Але вдалині вже маячать гори, а градусник невблаганно повзе вгору. Тому фліска, штани та кросівки йдуть у рюкзак, поступаючись пальмою першості шортам, шкарпеткам та сандалям.

Як же добре в сандалях! Та що ж я раніше мучилася в цих кросівках і пленталася як поранений кінь. Після перевдягання я знову полетіла і до першої години дня долетіла до наміченого пункту – Рабаналь дель Каміно. Почалася сієста, єдина порожня вулиця, вздовж якої розташувалися купа Альберго. Все це було якимось нудним після Асторги. І я пішла далі, тим більше стежка вела в гори, і мені уявлявся альберг на кручі з чудовим видом на гори. А тут все було зовсім не так, як картинка в мріях.

Фонсебадон

І я пішла далі. Дійшла до наступного пункту – Фонсебадон, де альберго було набагато менше, всі вони були набагато простіші. Щоправда один як із мрії – з видом на долину. Але якийсь черв’як точив зсередини, не даючи спокою. Я начебто й не втомилася і можу йти далі. От тільки поїсти б чогось і можна йти. Зупинилася в психоделічній харчівні, всередині якої все пропахло арома свічками, на численних фото були Непал та Індія, усілякі амулети та буддистські знаки. Хороше місце – намолене.

Замовила тарілку спагетті та лимонад KAS, сіла на лавці біля столу і почала топтати свою гостру смачну їжу. За таким же столом ліворуч по сусідству їла і пила те саме молоденька дівчина. І, схоже, їй теж не хотілося залишатися в цьому дивному не дуже затишному Фонсебадоні. Ми познайомилися, її звали Хелі, вони були з Берліна.

Нас обох зацікавив наступний пункт, що вказує на карті наявність альберго. То був Манхарін. Чувак із кафе став наполегливо доводити, що нам не треба йти до Манхаріна: там немає водопроводу, туалету і взагалі там все жахливо та страшно. Стало дуже цікаво – чого там у цьому Манхарині робиться. Доїли, набрали у пляшки води та пішли.

Крус-де-Ферро

Стежка йшла вздовж серпантину і вперто вела нас із відносної цивілізації в гори. І це тільки тішило мене – навколо відкривалися чудові краєвиди, на далеких хребтах ще де-не-де лежав сніг – 18 червня… Ми говорили про різне, дівчина закінчувала університет за спеціальністю політологія, вже писала магісторську і паралельно працювала в таборі для сирійських біженців.

Через 4 км ми дійшли до знакового місця на шляху Сантьяго – Крус-де-Ферро. Величезний хрест височіє над пагорбом із принесеного колись пілігримами сюди каміння. Є така традиція на Шляху – принести камінь з батьківщини, який символізує все, що вкладає в цей камінчик пілігрим: тугу за людиною, що не стало, жаль за свої вчинки, бажання любові та здоров’я своїм близьким і любимим, миру країні.

Пагорб був такий пристойний – кількість тих, хто тут пройшов і залишив каміння вражає! Маса фотографій, пам’ятних речей, камінчиків з написами та монет – кожен людська історія.

Манхарін

Після хреста ми пройшли ще кілька кілометрів, після яких побачили Манхарін. Місце справді було враженим: гори, занедбане село і довкола ні душі. Тільки перекошені сараї та туалет типу сортир у кущах на пагорбі. І обвішана прапорами різних країн хатина, в якій живе тамплієр Томас, який непривітно нас зустрів у халабуді.

Там вже сидів молодий хлопчина, який прийшов трохи раніше. Ми пішли оглядати альберг: сарай, у якому на підлозі були звалені пильні старі матраци, в даху дірки, крізь які вночі видні зірки. Води немає, туалет – тут тобі і під кущем, і за кущем, і загалом, де хочеш.

Ех, якби я була трохи молодшою, я б залишилася як Хелі і білявий Амур, що вже стріляв бешкетні погляди в бік молодої німкені. Щось змусило мене надіти на плечі рюкзак і вирушити далі – долати чергові 7 км. Я навіть не знаю як пояснити своє рішення: я можу спати і просто неба, місце було дійсно класне і романтичне. Але мене щось тягнуло і тягнуло далі.

І я знову пішла, спочатку на перевал, а потім поступово спускаючись униз, у долину, де ще вдалині розстилалася завтрашня Понферрада. На шляху трапився великий рекламний щит, який сповіщав, що ще якихось п’ять кілометрів, і на мене чекає персональний рай за 10 євро: з басейном, гарячою водою і рестораном у новому приватному альберго, що тільки відкрився. Це надало сил і впевненості, а навкруги такі види!

За якихось півтори години я дійшла до Ель Ацебо – милого села, де в муніципальному альберго вже не було місць. Вибору не залишалося і я вирушила до запланованих басейну та ресторану, де було багато вільних місць.

Заселилася, забула на рецепції паспорт, ввалилася в кімнату, пішла в душ, перепрала все що було необхідно і розвалилася в пластиковому кріслі на терасі з видом на сонце, що заходить за сусідній хребет.

Моє волосся розпушилося після душу, тіло приємно нило від пройдених 36 кілометрів, макарони в шлунку ще не переварилися, про вечерю не було й мови. Я балдела на цьому балконі, завішаному пілігримськими шкарпетками та трусами, мене знову відвідало вчорашнє 100% щастя. Ні думок, ні бажань – нірвана!

Я встала з пластикового трону, щоб щось взяти в рюкзаку і була приголомшена зустріччю: на сусідньому ліжку сидів Джон, який за пару годин до мене прискакав цього ж альберго. І знову привіт! Ну раз так все збіглося, треба відзначити зустріч та випити пива.

Я не потрапила до свого персонального басейну, бо вже сідало сонце, а ми всі балакали за столиком кафе, куди офіціант він же за сумісництвом рецепшіоніст подав нам каву, мій паспорт (він обійшов весь альберг, доки я пила пиво) і два шматки чудового шоколадного торту. Волосся мої розлетілося на всі боки, в них заплуталося сонце, смішна крива ложечка зняла пінку з капучино і повільно колупала залишки від солодощів. День догоряв, а мені здавалося, що я йшла цілу вічність і змогла б пройти ще стільки ж.

Час у Каміно триває за своїми законами: ти можеш його прискорити ганяючись за метою і кількістю кілометрів, а можеш зупинити звертаючи увагу на кожну деталь, приділяючи увагу кожній людині, яку зустріти на шляху, і прислухаючись до власних бажань. Це був прекрасний, один із найкращих днів у моєму житті, я його прожила на повну котушку, бо хотіла і світ намагався радувати мене щохвилини.

Де зупинитися в Ель-Цебо

• Albergue Mesón El Acebo – гарний гуртожиток в центрі села Ель-Цебо, великі чисті кімнати, можливе бронювання за телефоном.
• Hotel Albergue La Casa Del Peregrino – готель-альберго, де я зупинилася на ночівлю. Чудовий сервіс, басейн доступний для всіх мешканців комплексу. Вид з балкону на долину і гори – фантастичний! Дуже чисто і гарні умови, ліжка зручні, біля кожного своя розетка. Дуже раджу це місце.

День 4: Ель Ацебо – Ла Цемба

Новий день підняв на ноги о пів на сьомій. Над горами та долиною, де лежала невідома мені Понферрада, вставало сонце. Поступово йшли з кімнати пілігрими і помахавши рукою Джону на прощання, я пішла збирати свої речі у суперлегкий рюкзак. Мав бути новий день, а прогноз обіцяв нещадні +36 градусів спеки.

Виходити по прохолоді – одне задоволення. О 7 ранку ще не палить сонце, прохолодний вітерець овіває обличчя,
плечі та одягнені в шорти ноги. Встигнути пройтися 3-4 години без спеки для пілігриму цінніше, ніж спати до 8-ми в Альберго, поки не виженуть прибиральниці.

Вчора в мене був гарний перевал, а сьогодні мої ноги понесли мене вниз уздовж серпантину, а потім невеликими селищами і далі, гірськими стежками вниз – в Понферраду.

По дорозі я зупинилася в чудовому кемпінгу поснідати, познайомилася за чашкою кави з милим угорцем Ваєном, який справив враження молодого хлопця до тридцяти, а розговорившись ми розповіли один одному, що у нас дорослі діти (йому було 43 – мені 40) і як гарно, що вони вже дорослі.

Я знову побігла вниз і цей шлях мені дуже запам’ятався мальовничими гірськими стежками вздовж струмків. Тут я зустріла хлопця з моносайклом – він подорожуваі не поспішаючи Французьким шляхом, зупиняючись у містах, даючи виступи на площах, і вирушаючи в далеку дорогу знову і знову. Нормальними дорогами він їхав на моносайклі, козячими гірськими стежками котив його перед собою.

Взагалі на Каміне хто на що спроможний: більшість йдуть пішки і на велосипедах, хтось їде на конях, хтось на віслюку, хтось тягне традиційний рюкзак, але я зустрічала багатьох із візками за спиною, в яких покладено весь необхідний скарб.

Деякі йшли з собаками, але оселитися в альберго з хатними тваринками не так просто – здебільшого це приватні альберго з окреми кімнатами, або готелі, що пускають з тваринами. При поселенні в муніципальні альберго пріоритет у піших пілігримів, вже потім велосипедисти. Потрібно це враховувати під час планування маршруту та бюджету Каміно.

А поки я спускалася з гір настав спекотний полудень і стало так невблаганно пекти сонце, що я тільки й мріяла кудись прийти. Уздовж полів росли дикі занедбані черешні – я із задоволенням зупинялася в тіні і їла черешню. Але потім доводилося знову тупотіти вперед, а тіні ставали все коротшими. На околиці Понферради я вже розуміла, що шкіра обгоріла просто катастрофічно – незважаючи на те, що щоранку мазалася захисним кремом від засмаги.

Понферрада

Побачивши чийсь ґанок, що виходить на вулицю під кутом і створив куточок рятівної тіні, я сіла на дивовижно холодне каміння. Чоловік, що йшов за мною, виявився іспанським пілігримом, привітався і сів поруч. Ми відпочивали, дивлячись на печених бідолах, що проходять повз. Іспанець дістав якісь снеки і наполегливо запропонував мені поділити з ним його трапезу.

Відмовлялася, але це не допомогло, після першої порції зерен і кульок він відсипав мені другу, а потім відламав шматок чорного шоколаду і потім налив мені в пляшку холодної води зі своєї пляшки. Все це було настільки природним і невимушеним, що мені здавалося, що я знаю цього дядька багато років. Хоча я бачила його перший і останній раз у своєму житті. Він зітхнув, побажав мені щасливого шляху і потопав далі, а я ніяк не могла змусити себе вийти з тіні. Довелося…

Ще півгодини і я бачу аптеку, куди я пішла як до оази прохолоди. Переді мною була черга з двох бабусь, які купували якісь ліки, потім увійшла дівчина з дитиною і я з радістю її пропустила, тому що виходити з кондиціонованого приміщення страшенно не хотілося. Та й моє незнання іспанської могло створити чергу, а мені не було куди поспішати.

У результаті, коли підійшла моя черга, я просто пальцем показала на обпалені плечі і провізор аптеки мовчки зняла з полиці блакитну баночку з кремом після засмаги. Пілігримам небагато потрібно: пластирі (багато пластирів), крем від сонця та після сонця. І для цього не треба знати мови… Тут же розпакувавши тюбик я намазала плечі і мало не застогнала від задоволення.

Понферрада, велике за місцевими мірками місто, з фортецею та вежами могло б привабити мене як туриста. Будучи обгорілим пілігримом, я її майже не побачила. Судячи зі стрілок і карти мені потрібно було йти старовинною частиною Понферради не менше години. І я вирішила зрізати шлях…

Ну, зрозуміло, що я заблукала. Вірніше не те щоб заблукала, але як мені здалося ні фіга я не скоротила. Я переміщалася сучасною Понферрадою як кішка – від однієї тіні до іншої. На одній із площ мене помітили два незнайомі один одному літні іспанці. Зупинилися не змовляючись біля мене і почали іспанською пояснювати мені дорогу. Той, що на велосипеді показував в один бік, піший в зовсім в інший. Я розуміла, що один хоче, щоб я вийшла на Шлях у найближчій можливій точці, а другий, щоб я ще трохи “скоротила”.

Я не знаю мови, але знову ж таки – вона не потрібна, якщо розумієш хоч щось у картах. Загалом я кивала їм обом, а потім вони розійшлися-роз’їхалися кожен у свій бік, а я пішла у свій. У результаті велосипедист за п’ять хвилин знову мене наздогнав, казав, що я молодець, мовляв “вірною дорогою йдеш”.

Дивна річ – я нікого не просила про допомогу, мій вигляд не волав, про те, що я голодна чи хочу пити. Але того спекотного дня мені допомагали всі навкруги. І навіть коли я зайшла до маленького бару за морозивом, літній бармен дав мені пару кубиків льоду, щоб я приклала до обпалених плечей. Що то було? Ангели Каміно ))

Залишилось якихось 6 км до планованої точки і я наважилася посидіти в кафе, попити холодненького і подумати про сенс життя: а чи варто перти як танк у це село, де на мене ніхто не чекає, окрім неминучого опікц плечей третього ступеня з обов’язковим обвуглюванням до кісток.

Мої роздуми на медичні теми перервав Джон, що проходив повз мій столик, зі свіжопраними шкарпетками в руках. Виявилося, я сиджу в кафе альберго, і тут навіть дуже симпатично, і пиво подають і салати стругають. І мені ніби й раді, і взагалі від добра добра не шукають.

Я лишилася. Болтати з німцем, що поглинає пиво літровими кухлями, слухати розповіді австралійки про її попередні подорожі, напівсонно кивати Джону, погоджуючись, що це не він учора хропів на всю кімнату. Іноді добре відступити від плану та вчасно натиснути на гальма. Принаймні, це може врятувати від обвуглювання.

Житло у Понферрада та околицях

• Albergue Alda Pilgrim Ponferrada – Альберго має спільну кухню, яка чудово обладнана, особливо враховуючи, що там є тостер і великий спільний холодильник. Розташування чудове, персонал привітний, а номер дуже просторий.
• Albergue Guiana – Чудовий Альберг в Понферрада на Каміно де Сантьяго. Поруч із замком та ресторанами. Чудова пральня на місці, а також килимок для прання поруч. Чисто, сучасно, комфортно та добре обладнано. Сніданок простий, але добре приготований.
• La Encina Azul Rooms-Grupo Rosa Azul – чисті одномісні номери за доступну ціну біля замку в Понферраді.

День 5: Ла Цемба – Трабаделло

О шостій ранку я виповзла з шестимісної кімнати, де пощастило поспати лише втрьох. Чоловік на сусідньому ліжку з довгим сивим хвостом мені потім не раз зустрічався по дорозі та в альбергах. Він завжди мовчав, я навіть не знаю, з якої країни він приїхав. Він кивав на мої привітання та ми кілька разів пили пиво у барах на шляху. Дуже замкнутий, але досить приємний тип, від якого наприкінці шляху був приємний сюрприз. Але сьогодні він просто надривно хропів на сусідньому ліжку.

Переодягнувшись з імпровізованої піжами (розтягнуті шорти та майка) я знову була готова вирушити в дорогу. Тільки ввечері я дізнаюся, що моя піжама залишилася в душі того альберго, де я її забула на гачку, між перевдяганням і чищенням зубів. З наступної ночі мені довелося спати в трусах і запасний майці – втім, починала я сон завжди закутавшись у спальник, а потім мені було вже байдуже, спостерігає хтось мої небесно-блакитні труси чи ні…

Ще одна новина на мене чекала при виході на стежку – у мене з’явилася моя перша мозоль. А то йшла собі як і не пілігрим зовсім… Хтось глянув на мене зверху і вирішив додати нотку страждань у мій чудовий шлях. Але мені подарували гарний пластир і я побігла як і раніше.

Бачите це фото? І перекошений суперлегкий рюкзак? Ось і причина мозолі – треба правильно розподіляти речі в рюкзаку, гарно його підлаштовувати, щоб його не перекошувало. Тоді вергідність мозолів набагато менша. Але я тоді на це не приділяла уваги, тому і мозоль з’явилася.

Сьогодні я йшла із попутником, і він мав день народження. Як чудово зустріти свій новий рік життя у дорозі – а я це знаю! У 2012-му я так провела свій незабутній ДН, піднімаючись стежкою до Евересту з Монджо в Намче-Базар. Багатогодинна прогулянка непальськими сходами, без зайвих думок у голові, мости через ущелини та свято життя в душі. День народження у Каміно напевно чимось схожий – ти весь день йдеш, з кимось бовтаєш, слухаєш музику, зустрічаєш нових людей і ні про що не думаєш. Що ще потрібне для щастя?

Шлях йшов уздовж виноградників, над автострадами, під естакадами, вздовж річок та доріг. Тоді я уяви не мала, що існує альтернативний маршрут – Camino Duro, Важкий Шлях, що веде через гори. Якби знала, пішла б звичайно нагору, але незнання не звільняє від відповідальності…

Зате по дорозі було куплено 2 кг стиглої черешні, ввечері з’їдений чудовий стейк з лосося в селі під веселою назвою Трабаделло і запит чудовим Шардоне за здоров’я мого попутника. Моєю черешнею пригощався весь альберг, а симпатичний італієць розповідав мені як правильно готувати рибу в солі. І до неї немає нічого кращого, ніж червоне вино Бардоліно.

А ввечері я познайомилася з чудовою француженкою Марі-Клод, якій я чомусь сподобалася, що вона запросила мене до себе в гості до Парижа (спойлер – я не поїхала). Не знаю чим я її вразила за півгодини спілкування – вона практично не говорила англійською, але за фото на телефон, яке я їй вислала на електронну пошту вона мене майже поцілувала.

Житло у Трабаделло

Муніципальний альберго – простий, чистий з гарною кухнею, де можна приготувати собі сніданок та вечерю. Автентичні кімнати, чисті душові і туалети, гарний вигляд на гори і церкву, яка розташована поруч.

El Puente Peregrino – Гарно відремонтований пансіон з просторими номерами з виходом на спільний балкон, який можна використовувати для сушіння одягу. Внизу чудовий ресторан, де я замовляла вечерю – дуже смачно готує власниця Еллі, яка була дуже привітною. Нехай вас не обманює простий зовнішній вигляд будівлі. Це місце виняткове.

День 6: Трабаделло – О’Собрейро

Отже ранок – сьогодні має бути найважчий підйом на всьому Камін Франсез – стежка круто веде в гору і аж (!!!) на 1500м. Насправді підйом з Сен-Жан-пьє-де-Порт був набагато важче. Але це я розумію тільки теперю

Напевно для пілігримів, які ніколи не ходили у гори і мають поважний вік це дійсно круто. А я подумала, що наші Карпати – набагато крутіші. Тут підйом йде дуже плавно і за п’ять годин я спокійно навіть по спеці піднялася до О’Собрейро.

По дорозі пила воду, звичайно де-не-де сиділа відпочиваючи, але щоб ось прямо важко – ні. Дуже сподобалася ділянка шляху через ліс – стежка дуже мальовнича.

Є пілігрими, які внизу наймають конячок та їдуть на вершину верхи. Але це швидше не від недуги, а просто тому, що прикольно покататися на конях.

О’Собрейро

Мені пощастило побувати тут у чудову погоду. Коли я дісталася о 12-ї години, альберго ще було закрито і пілігрими сиділи навколо, чекаючи відкриття. До речі, з цих місць починається Галісія, яку доведеться пройти наступного тижня, а це по-перше виявилося дуже красиво – галісійські пагорби чимось нагадують Карпати, дуже мальовничі та зелені. А по-друге, чудово красиві села, вкриті мохом і забуті цивілізацією.

Але головна ознака того, що я потрапила до Галісії, лежала під ногами і витала у повітрі. Це гній і його стійкий запах. Плюс настирливі мухи подекуди дуже діставали своїм нав’язливим бажанням залітати в ніс, рот та очі. Щодо запаху – ми навіть сміялися на тему брендового галісійського запаху – Galisia Smell!

Отже О’Собрейро – знакове місце для паломників – у місцевій церкві нібито зберігається Священний Грааль. Їх по-моєму є декілька у світі – точно є ще один у Валенсії. Оскільки християни не домовилися про загальну версію, який же Грааль по-справжньому священний, от і шанують відразу всі…

Село дуже фактурне і мальовниче, і зовсім несхожою на решту іспанської архітектури. Галісійці мають кельтське коріння -ось вони й вплинули на зовнішній вигляд будівель.

Але найголовніше, що сталося в О’Собрейро, я запам’ятаю напевно на все своє життя. Це була гроза і я нею насолоджувалася. Поки всі пілігрими сховалися в альберго, я бігала по доріжках і диригувала цим божевіллям природи. хмари клубочилися над моєю головою і я була в дикому тваринному захваті.

А решта вікон дивилася на мене як на божевільну. Якби не безглузді правила закривати альберг о 10-й вечора, я б сиділа на парапеті і дивилася на далекі блискавки, правда потім довелося б і ночувати на вулиці. Довелося відсунути штору у вікні та спостерігати зі свого другого поверху, доки не заснула під музику Стінга та хропіння британської дівчини.

Де поселитися в О’Собрейро

Муніципальний альберг у О’Собрейро великий і сучасний. Розрахований на більш ніж 200 осіб. Щоправда, є пара дивностей, про які хотілося б розповісти. По-перше, в кімнати набито максимальну кількість ліжок, так що проходи між ними мінімальні. А деякі ліжка стоять впритул один до одного і люди ніби змушені спати як в одному двомісному ліжку… Мені пощастило, я спала на другому поверсі і між мною і британською дівчиною були поручні, які не давали нам обнятися уві сні.

По-друге wi-fi дуже поганий. Взагалі забудьте про хороший вай-фай в галісійських муніципальних альбергах – він як би є, але його ніби й немає.

Ну і головне, чим здивував мене альберго в О’Собрейро – величезна, шикарна кухня, з плитою і духовкою, і мікрохвильовою піччю, але в ній абсолютно геть-чисто був відсутній якийсь посуд. Ось вони як собі уявляли, що пілігрими з каструльками та сковорідками ходять Шляхом?

Там не було ні ковшика, щоб закип’ятити собі воду, ні ложок ні виделок. Правда виявилася пара склянок – і на тому спасибі! Я з їхньою допомогою показала чудеса використовуючи наш звичайний кип’ятильник – за хвилину закип’ятивши воду у склянці.

Продовження пишу – далі буде!

Корисні статті та посилання:

• Via Francigena – мій досвід пішої прогулянки з Лукки до Риму
• Rota Vicentina – пішки вздовж океану
• Каміно де Сантьяго – як підготуватися до шляху пілігримів?
• Мій Каміно дель Норте – шлях Північною Іспанією вздовж океану
• Мій Camino Portugues – португальский маршрут з Порту вздовж океану
• Мій Каміно Мозарабе – Шлях святого Якова по Андалусії

Підписуйтесь у Facebook та Instagram